Читати книгу - "Поетичні твори, Федькович Юрій"

Пекельний ти, боже!..

Не витерплю! Бери душу!!

Не можу - не можу!..»

Та й вдарився об гостинець,

Як гадина, звився.

- А я ще тут? Сини мої! -

Знов зірвався, збився

Та й полетів… Боже, за що ж така кара

Єму, молодому, чим він виноват?..

Нас дома справляли за голубі хмари:

Там господь, казали, в його тра дуфать!

А ми ж не дуфали? Не ждемо і досі

Великої правди з-за полових хмар?

Лиш град, та морози, та студені роси!..

Мабіть, о ти боже, ми ждемо взадар!

Мабіть, тільки правди у твоєму світі,

Що в ворога купим за готову кров,

З саміського серця на хресті пролиту!..

Мовчи, нерозумне, бо той добрий бог

Уміє й карати, о - добре карати!..

Іваночку, друже! - Нема, полетів!..

Перелетів море, і Альпи рогаті,

І Угри великі, як сивий сокіл.

А на чорні Чорногори

Вже не несуть ноги -

Кривавівські та розбиті!

Поваливсь небога

Та й знов устав: треба далі,

Бо й тут, мабіть, люди

Не спитають про доленьку,

А питати будуть,

Відкіля і куди йде?

Що буде казати?

Чи ймуть єму люди віри,

Що йде годувати

Діток своїх зголоджених?

А спитають авдитора,

Чи много засудить

Цісарської для їх плати?..

Не бійтеся, кляті!

Будуть гроші, буде плата

І крові багато!

Уп’єтеся, як горівков,

Пекельнії діти!..

Отакі-то, брате, люди

На круглому світі:

Лиш грошей їм та крові їм,

Крові їм та грошей!..

Ні - пекла їм, грані, джуми,

Аршенику, боже,

Та ящурів молоденьких,

Гадячого терла,-

Може би, раз наситились,

Востаннє нажерлись!

Минув Іван Чорні гори,

Виходить на поле,

Подивився наокола

Та дав сльозам волю.

- Боже, боже! Всюди щастя,

Всюди рай на світі,

Лиш я блуджу, як той злодій!

Діти мої, діти!

Доле моя нещаслива!

Місяцю-вівчарю!..-

Подивився на ясного

Та й знов пішов далі,

Доки людей присипає

Та ніченька тиха.

Чи обминеш, безталанний,

Віщоване лихо?..

Обминеш, обійдешся,

І з лихом, і з горем,

Але з людьми, серце моє,

Ніколи, ніколи

Не минешся, не збудешся

На дні моря світа!

Найдуть тебе, видобудуть,

Пекельнії діти,

Видобудуть, привітають…

А чим привітають? -

Побачимо, серце моє,

Побачимо далі.

Ходім тільки в Галіцію

Межи руські люди,

Нехай свої привітають,

Доки чужі будуть.

В Галіції да в унії

При зеленім гаю

Оре бойко на пшеницю,

Воли попасає

Та й з наймитом полуднує.

Нехай, на здоровля!

А тим часом із діброви -

Ледве несуть ноги -

Шкандибає якийсь вояк,

Голодний та бідний:

- Христа ради, кришку хліба! -

Тиждень не обідав…

- А ти звідки? - З Буковини.

- А що ж тут шукаєш?

- В мене діти, а… я… - Умовк.

- Еге, уже знаю.

Сідай та жри! - А нищечком:

- Михасю, в касарню!..

Сів, сердешний, хоче їсти…

Аж тут два жандарі

Вже з-за плечей і крадуться!

- Уставай, небоже!

Обіздрівся: - Ох, боже мій!

- І бог не поможе.

Давай руки! Чого стоїш?

- Панове кохані! -

Обкрутили ланцюжками,

Перед себе взяли

Та й займили до коменди.

А бойко з охоти,

Що достане тілько грошей,

Лишив і роботу,

А сам побіг до господи

Жінці похвалитись.

Треба буде на ярмарку

Коралі купити.

Авдитор

У Чернівцех в кам’яниці,

В широкій кімнаті

Сидя штири офіцери

У білих кабатах;

Сивий майор напередні,

За столом авдитор,

Штири шаржі, два гемайні -

Всі будуть судити

Арештанта молодого.

Іване, Іване! -

Задзвонили у хоромах

Голосні кайдани.

Майор плюнув, гемайнери

Повтирали сльози…

Отворились пишні двері,

А поганий профуз

Пхнув рештанта всередину -

Як та земля, чорний!

А авдитор молоденький,

Пишинй та моторний,

І за перо! - Як зовешся?

- Я, ласкавий пане?

- Тож-то нудний! Хто ж, як не ти?

- Іван, пишусь Званич.

- Відки родом? - З Буковини.

Ні батька, ні неньки.

Я остався сиротою…

Ще був я маленький -

Сиротою, мій паночку…

Боже милий, боже,

Коби знали, як то гірко! -

Сказать вам не можу,

Як то гірко!.. Мене били,

Мене катували,

У плуг мене упрягали,-

Не замордували,

Бо й мені бог тримав долю

У своєму світі…

Катерино, Катерино,

Рожевий мій квіте!

Як барвінок серед зими,

Зоря серед ночі,

Так ти мені була на світі!..

Да що я клопочу

Вас речами отакими!

Ви не ймете віри,-

Я мав долю, пани мої! -

Прийшли та й остригли

Цісарськими ножичками…

Що мушу робити?

А я думав, пан авдитор,

Ще на світі жити,

Ще відтепер… Не судилось!

Така, мабіть, доля!

О пане мій, авдиторю,

Бодай-то ніколи

Лиш сироти без доленьки

Не було на світі!..

Духне веснов із-за моря,

Земля пустить квіти,

Уберуть їй рястом-гаєм,

Як у раю мая,-

Сипне хмара чорним градом:

Ні цвіту, ні раю,

Тільки зима леду крига.

Така моя доля!

Одружився, доробився

Та й думаю: «Гоя!

Тепер жити! - От нажився!

Тепер, мабіть, стане…

- А чо ж ти втік? - Я не втікав,

А так пішов, пане.

Прочитайе оце письмо! -

Що я мав робити?

Я просився в капітана -

Не хотів