Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

Багато дітей, і мені від того стало легше, бо я не сама в цій задушливій пустелі. І тут коробочку відчиняють і та ж рука з білим манжетом чи нарукавником протягує мені цукерку-подушечку, обсипану какао. Це дивовижна цукерка з того світу, що за шибами, і саме ця цукерка зігріла мене того дня. Не знаю, чи є тепер такі цукерки, спробуй розшукати й пригости мене.

Мабуть, відчуваєш, що цього вечора мені сумно й самотньо…

І все-таки ті забиті двері відчинилися, і мама може до мене зайти. Вона заходить і сповіщає, що забирає мене додому. Бере за руку, і ми виходимо в коридор. Тут також повно дітей, які бігають одне за одним, ходять чи сидять на зіжмаканій доріжці, смокчучи пальці. А я йду горда, бо одна з-поміж них із мамою. Розчиняються вхідні двері, їх відчинив для нас патлатий і бородатий дід, і я задихаюся, власне, захлинаюся від повітря. І ми сідаємо в трамвай. Але цього разу ти не був поруч, я навіть не пам’ятаю, хто поруч сидів, я ж — у мами на руках. Чомусь боялася дивитись у шибу — часом на мене находить страх перед шибами, і це все після того мого перебування в лікарні. Нарешті входимо у двір червоного будинку. Почуваюся метеликом. Але я вже не той метелик, як раніше. Напружений, наїжачений, а тим більше не пташа, яке постійно чекає собі прикрощів. Розглядаюся по дворі, і мені здається, що й він чужий, бо давно тут не була. Того дня, коли поверталася додому, десь проходив мимо ти, але мене не помітив. Чому ти мене тоді не захистив?"

Підпису нема, навіть короткого ініціала імені. До речі, вона завжди обкреслювала ту літеру колом, ніби Хома Брут із повісті Миколи Гоголя "Вій" — там бурсак окреслював себе колом священною крейдою, щоб захиститися від нечистої сили. Можливо, це коло в Іри також мало ритуальне захисне значення, але в цьому листі його нема. Лист дивний, хаотичний і нервовий, хоча в ньому йдеться про вельми прості речі: у першій частині перевезла через річку якихось дядьків, а в другому — опис звичайної дитячої хвороби. Чому ці речі в її свідомості пов’язалися, як одна оповідка у двох частинах? Зрозуміти це можна з наступних листів, де признається, що чула в собі голос, який закликав: "Іди до людей!" Це також ескапічний елемент: випадало, що вона тікала із задушливого світу своєї родини до людей "іншого світу" і сподівалася знайти там розраду — для цього й вирушала в мандрівки. Часом той "інший світ" давав метафізичну радість, але вельми короткочасну. Так, перевезла дядьків і відчула радість доброго поєднання на основі маленького доброчиння, і сама така радість гостро суперечна до "світу борщів і боргів" — коробочки, куди зачиняли її чужі руки, матері й батька (згадаймо заздрість до дітей, які мають батька й матір, вона ж їх ніби й не мала); мати тут подається як холодний обсерватор її хвороби і провідник до дому, в якому мешкала, "червоного дому", що не був осяяний сонцем та добром. Двір зчужілий, можливо, й дім, загадок життя якого не розгадувала. Вони її жахали, але "інші люди" її вабили, бо сподівалася зустріти там п р о в і д н и к а, можливо, отого, у білому костюмі й солом’яному капелюсі і з гілкою в руці, на якій залишилося три листки, уподібненого до мандрівного Христа, чи апостола, чи Михайла Коцюбинського, але хотіла, щоб він був її ровесником, тобто прагла когось конкретно іншого. Отож найбільше, що мене здивувало в цьому листі, — отого з а х и с н и к а несподівано побачила в мені, бо і я був людина "з іншого світу"; можливо також, хотіла бачити його і в тих інших чоловіках: у Поеті, чи Зоотехніку, чи Фізкультурнику, наприклад. Отже, це була якась дивно беззахисна душа, яка прагла не життя, а казки чи творення із життя казки. Але її помилкою було те, що шукала видимої, показної мужності, а не внутрішньої, душевної. Отже, я ніби мав стати носієм такої мужності, принаймні для такої місії мене вибрала, перемістивши й вифантазувавши мою присутність біля себе в дитинстві. Але тут з’являвся момент незрозумілий: чому втекла від мене в нові мандри, адже досі не знайшла в них нічого, окрім елементарного солодкого безділля і милування сонцем та морем, до речі, у стилі того ж таки Михайла Коцюбинського? Пояснення тут бачу одне: бувши у відпустці, довші побачення зі мною увіч викривалися б перед її батьками, що має хлопця, а цього із зрозумілих причин не бажала, адже могло викритися (хоча як, коли ми зустрічались у лісі?), що ним був я, а я в її домашньому світі небажаний персонаж, отже, її остережність була аж надмірною, чи, може, батько, як досвідчений ревнивець, пильно стежив і за дочкою? Не знаю. Але мого захисту потребувала, чомусь бажала пов’язати мене зі своїм дитинством, навіть просила цукерок звідти. Звертає увагу й уподібнення Ірою себе до пташки чи метелика, адже і я так її порівнював, незалежно від цих одкровень. Батько тут ледь згадується, але антиматеринський комплекс яскраво наявний. Неважко помітити, що моя присутність в Ірі, відколи тривала розлука, збільшувалася. Це потверджується четвертим листом, коротшим за інші, датованим десятим червня, але з припискою "здається", тобто днів при своїй утечі не фіксувала. Цю епістолію названо: "Лист про те, як я на найпівденнішому місці України боялася холоду".

"Не знаю, дивно чи ні, але почала боятися холодку від тебе, що в тобі накопичується лід; відчуваю і те, що не зуміла розчинити його ні під якими кримськими сонцями. Пишу, сподіваючись таки розігрітися на сонці. Твою присутність часто відчуваю, хоч не можу уявити тебе тут, серед цих людей, між яких пробуваю зараз.

А життя наше ввійшло у ледачий кримський ритм. Стоїмо на улюбленому місці, що його подаю тут на листівці (у листа вкладено маловиразну, поганого друку поштову листівку з кримським краєвидом та банальними красотами), отже, можеш побачити й уявити. Учора був великий вихід у гори, звідки видно пів-Криму, пройшли старою Кримською дорогою, де проходило чи проїжджало немало відомих людей. Низько опустилися хмари. Я пливла через них крізь час старою Кримською дорогою. Колись М. Рильський, милуючись красотами Парижа, написав: "Тужу за вами, солов’ї Вкраїни". Так і я. На своєму улюбленому місці, місці моєї сили, уявляю наш ліс, а ще бачу моста, з якого видно рейки, які тягнуться вдаль і якими мчить електричка. Це не дивно, бо в тій електричці їду я, а ти мене зустрічаєш.

Пишу цього листа, і не минає відчуття, що хтось третій читає його. Не можу відпружитись і не можу написати щиродушно про те, що про тебе думаю. Часто чую твій голос, — який це дивовижний голос, бо в ньому, як і в тобі, незбагненний для мене спокій. А ще мені хочеться пройти нашими лісовими дорогами й колись звідати, де той ліс кінчається, адже ми ніколи не доходили до його краю. Ми легко жартуватимемо, коли залишимо своє напруження в зеленій і пишній траві (люблю траву), а довкола нас сплітатимуться химерні лінії. Будемо ніжновідкриті одне до одного і забудемо про час. Не бажаю відчувати часу, до речі, тут мені це вдається. Бо час — це обов’язок, клопоти й потреба вирішень, отож нелегко відчувати його перейденість. Мені хочеться забути з тобою про час. Бо потім, коли мене в черговий раз забере від тебе електричка, я поїду у своє життя, а ти залишишся у своїх заняттях (готування до вступу в аспірантуру, адже маєш мету). Я мети не маю, але заважати тобі не смію. Однак… однак іноді ми покидатимемо своє життя й ненадовго сплітатимемо свої сріблясті ниточки. Хочу тебе чути, бачити, обійняти… Бо зараз, коли в мені поселився отой незрозумілий холод (звідки він, і чи не вигадую його собі?), мені чомусь здається, що навіки залишуся сріблястою павутинкою, яка з’єднує два дерева в нашому лісі, — пам’ятаєш, колись таке бачили".

Підпис до цього листа: "Сумуюча принцеса на березі улюбленого-неулюбленого моря". Стояв і ініціал, обведений колом.

Ця епістолія мене вразила. Чому Іра відчула холод, коли моє ставлення до неї не змінювалося? Але, правду кажучи, в мене був перед цим кризовий стан, і я написав смутного листа. Але листи свої, за домовленістю, їй не відсилаю, а збираю докупи, щоб потім, коли повернеться, прочитала. Невже була надчутлива? Не знаю. Є тут інше, можливо, саме воно й зродило в ній відчуття мого гаданого холоду: виразно здекларувала неможливість для нас зійтися ближче: моя мета залишалася їй чужа, а її життя, котре від мене приховувалося, так само чуже мені. Отож не бачила перспективи до їхнього об’єднання. Оце й був лід чи крига, що нагромаджувався не в мені, а в ній, тож не знала, як розчинити чи розтопити той холод. Тужила за мною, а може, не так за мною, як за лісом, що був місцем нашої з’єднаності, бо саме там витворювалася й протягувалася павутина між деревами — тієї павутини не пам’ятаю, гадаю, що це не реалія, а образ. Отже, наша з’єднаність неможлива в місці її сили, як висловилася, тобто у спільних мандрах і в шуканні вражень од світу, а лише в пустелі нашого лісу, від’єднанні від "інших людей", яких шукала. Прагла тієї пустелі, але й заперечувала; хотіла зі мною тільки припадкового зв’язку, а не сталого й твердого і в одному тілі. Зрештою, ми й справді були як дерева, з’єднані павутиною, а дерева, як відомо, з місця зрушити не можуть, хоч би як фантазував я біля свого вікна, на них пильно дивлячись, відтак не можуть і наблизитися одне до одного. Добре знала, що заради неї не йду на безумство, тобто не відречуся своєї мети, а взяти мою мету за свою не могла та й не бажала, те їй було, як казав, чуже, отже, стати жінкою Дантовою, за Лесею Українкою, не могла природою своєю, вона ж бо — принцеса, яка хотіла б стати й королевою, можливо, при номінальному королі або й без нього. Отже, вона — Беатріче, а не жінка Дантова, а стосунок у Данте з Беатріче — це й була павутина, що зв'язує два дерева, котрі ніколи не стануть одним. Через цю сув'язь, як через живоносний капіляр, може протекти кров, але не до Беатріче, а таки до Данте через його уяву, бо тільки він творченосний, вона ж — декорація для вистави, а декорації — це тільки тло для творення, отже, творченосними не бувають. Сумний це був лист, вельми сумний, але увіч засвідчував, що Іра й справді надчутлива душа, тому і став продувом зимного вітру, десь таким, які бувають сонячного осіннього дня.

36

Наступного листа написано через п’ять днів:

"Так хочеться звістки від тебе, і я вже шкодую, що домовилася, щоб мені листів не надсилав, — це почуття посилюється особливо, коли починається дощ і мене зусібіч обступають хмари, які я безсила прогнати, бо вони сильніші за мої бажання та волю.