Читати книгу - "На полі смиренному, Шевчук Валерій"

Господь сказав: усяк, хто залишить дім чи маєток заради імені мого, дістане у сто крат більше. Ось багатство і в руках твоїх! Це я, я посприяв тобі молитвою своєю і напученням!

Він подивився на Федора, але побачив холодні й нерухомі очі.

— Я хотів цих грошей, щоб звільнитися, — сказав він. — Але тоді не знав, що таке звільнення справжнє...

На те слово поважний і серйозний зробивсь Василь — став уже схожий на того ченця, що приходив до нього у печальний зимовий, завалений снігом місяць.

— Брате Федоре, — сказав розважно. — Бережися, щоб тобі знову за бісівським побудженням не затужити, як раніше. Я велю тобі: візьми скарб і йди у іншу країну; купиш там собі села і все, що потрібно. Після смертті віддаси своє багатство кому захочеш, і така буде пам’ять по тобі.

Але знову побачив він темні й холодні Федорові очі.

— Ти сказав мені те, про що я думав самотніми вечорами. Але яка користь цього тобі бажати, коли не чуєш до мене любові, а тільки заздрість? Та й чи не соромно мені буде? Я вже залишив світ і все, що в ньому, і пообіцяв богові закінчити життя тут.

— Це раніше я мав до тебе заздрість, брате Федоре, — сказав Василь. — Вона була в мене тоді, коли ти в хоромах жив. Це тоді ти мені був ворог, тепер же — брат.

— Але ж у хороми ти мене відсилаєш. Щоб знову я твоїм ворогом став?

— Ні, брате! — Василь підійшов і поклав йому руку на плече. — Коли довіришся, піду з тобою, а щоб не бути нам ворогами, ввійдемо у хороми разом. Хочеш мене послухати? Затаїти скарб ти все одно не зможеш, неодмінно про нього дізнаються, як дізнався про це я. Бог не дав би тобі такого багатства, коли б не хотів, щоб ти ним володів. Сам ти не зможеш із тим скарбом ради дати. Не один ворог, ласий на дармовизну, перестріне тебе в путі. Сиди ж тут і чекай. Я приготую вози, ти вкладеш скарб, і ми поїдемо. А ще я найму людей для оборони в дорозі.

Але знову побачив він холодні й темні Федорові очі і не доказав своїх слів.

— Бачу, не віриш мені, — мовив Василь, і його очі смутно засвітилися. — Коли не станеться того, не обіцяю тобі, що хоронитиму твою таємницю.

На те розтис п’ятірню Федір, і на ній засвітилося золото. Він узяв руку Василеву і вклав у неї монети. Пішов у глиб келії і приніс срібну посудину.

— Оце весь скарб, брате Василю, — тихо сказав він. — Те, що я знайшов, віддаю тобі, і знову хай ти будеш багатший за мене.

— Навіщо ти це робиш? — спитав Василь, тримаючи у розтисненій руці золото.

— Щоб від великого гріха тебе оберегти, — відповів смутно Федір.

8

І знову закрутилося жорно, розтираючи зерно. І кілька днів насолоджувався тією роботою Федір, бо, шукаючи скарб, дуже був неспокоєм пойнявся. В ці дні мав тільки одну печальну думку, що, не відрікшись від скарбу, був би він знову безсилий — одного ворога собі напитав, а скільки ще напитав би? Був навіки вибитий із життя, але все-таки не хотів здаватися: ясного сонця раптом запраг. Знав, що на землі травень квітує, що цілий світ густою зеленню покритий, і співає між тієї зелені невгомонне птаство. Велике сонце примарилося йому, і від того ще більша туга засіяла йому груди — проросла у тих грудях, як травневе зело, а однієї ночі він і спів солов’я почув.

В цей час прийшов до Федора Полікарп, як посланець від ігумена.

— Тісно тобі тут, Федоре, й вогко, — сказав, роззираючись по келії. — Волею ігумена перейдеш, брате, нагору.

— Мені тут добре, — сказав Федір, зраджуючи себе і свої думки про сонце. — Тут і від світу сподобніше спасатися.

— Найбільшого спасіння досягне той, — сказав повчально Полікарп, — хто безвідмовно улягає волі старших.

Тоді взяв під пахву свою свитку Федір і був готовий до відходу, не мав-бо ніякого добра у келії.

— Жорно хай мені принесуть, — сказав. — Вислаб я тілесно.

Вони вийшли з печер; стояв сутінний, волохатий, засерпанений ранок; дерева в тому ранку витиналися лахматими кулями, і раптом із одної, що стояла майже поруч, бризнув піснею соловей. Федір спинився і звів голову, і Полікарп мусів нетерпляче потупцювати коло нього, поки той наслухається співу. Зрештою рушив, і нога його наступила мимохіть на квітку. Вражено відсмикнув він ногу, нахилився і розправив квітку пальцями: була то жовта, як зоря, кульбаба. Тоді помітив, що весь горб ущерть засаджений жовтими вогниками і повернув до Полікарпа потемніле, заросле, але бліде обличчя:

— Краса яка, брате Полікарпе! Полікарп байдуже гмикнув.

— Це тому, що ти від світу відвик.

Він не дивився на Федора, і Федір знову спинився. Але не навколишню красу розглядав, а Полікарпове обличчя, яке було зовсім сіре в цьому тумані, і ледве-ледве позначалися на ньому лінії очей, носа й рота...

— Хто ж замість мене у Варязьку келію піде?

— Брат Василь попросився, — сказало йому те сіре, розмите обличчя. — Хоче відпочити й сили набратися.

Тоді смішно й печально стало Федору, і він знову роздивився навколо. Соловей ляскотів, здавалось, удвоє голосніше, і вдвоє яскравіше засвітилися на горі кульбаби. Відтак і туман почав розпадатися. Десь за їхніми спинами сходило сонце, і саме воно розчинило так нагло туман. Федір різко повернувся, і з його відвиклих від яскравого світла очей покотилися сльози, схід горів блідим рожево-золотистим сяйвом, і стояло на овиді вогненне коло.

Широким і просторим тоді здався Федорові світ, і він подумав, що в нього можна увійти просто так, з цією свиткою під пахвою і з вільним серцем, змінивши тільки мантію та кукіль на одежу просту. Він подумав, що вже ніколи не зійде по своїй волі туди, вниз, хоч там і сокрито великий скарб. Є, подумалося йому, у світі щось більше за скарб: сонце ясне і світ широкий. Було це почуття мимолітне і вперше оселилося в його душі, пойнявши здивуванням і зачаруванням. Саме про цю хвилину розповість він пізніше мені, недостойному Семенові, коли відвідав я його якраз перед тим, як скоїлося з ним нещастя. Тоді ж, коли вийшов він у вільжистий травневий ранок, коли потекли з його очей сльози, бо глянув він на осяйне світило на виднокрузі, коли обличчя Полікарпове здалося ледве прозначене від того світла, коли лящаь над головою соловей, а залитий світлом горб запалився десятками жовтих вогнів-кульбаб, пізнав він по-справжньому, як очищається його душа.

— Що таке зі мною скоїлося? — спитав здивовано у мене.

— Це небо входило тобі у серце, — відповів на те я, і він глянув на мене недовірливо: чи можливо це і чи немає в моїм мимовільнім піднесенні фальшу.

9

Йому принесли у келію жорно, і став він так само молоти зерно, даючи водночас волю думкам своїм, тоді, як дорадник його розкопував у Варязькій келії стіни. Так і жили вони в одному часі, і думки все-таки до одного у них були прив’язані: Федір із тривогою думав, чи знайде Василь скарб, оту скриню, повну золота, срібла і коштовного посуду, а Василь тим часом рив стіни. Не хотів Федір сам того скарбу, але не бажав, щоб і Василеві дістався, через що і цікавість його не покидала.

Його поривало піти в печери, і от одної ночі, коли всі поснули, не витримав він спокуси й тихенько вислизнув із келії. Високе літнє небо побачив, густо засипане зорями, і світив тоді напрочуд яскравий князенко — в його примарному світлі заснула втихомирена земля, вкрита густою іскристою росою. Хоч ішов Федір крадьки, кроки лунко звучали в нічній тиші, і здавалося йому, що вони й справді під цим небом нікчемні, ці пристрасті. "Але є земля, — подумав услід за тим він, — є міцна наша прив’язаність до неї — пристрасті всі від неї течуть". Він не знав іще, навіщо йде до колись своєї келії: чи підглянути за Василевою працею, чи заспокоїти себе до решти. Спинився, залитий прохолодним місячним світлом, яке так синьо запалило увесь світ навколо, — стояв серед того тремкого світла.

І все— таки зійшов він у печеру і, не палячи світла та роззувшись, почав пробиратися вздовж стіни. Знайомий дух землі і горілого воску плив на нього звідусіль, в деяких келіях, як і в підземній Церкві, через яку перейшов, блимотіли кволі вогники каганців. Він спинився біля Варязької келії і наставив око у віконечко.

Побачив напівголого ченця, всохла рука його безживно метелялася, а друга, здорова, невтомно орудувала мотикою: розбивав Василь стіну. Шматки глини відвалювалися й падали, вся келія була засипана глиною й землею, і мимохіть засміявся за віконечком Федір, бо копав Василь не так з розмислу, як із відчаю. Різко здригнувся від його сміху Василь і, побачивши око, яке світилося з віконця, не на жарт перелякався.

— Даремне трудиш себе, — сказав тоді Федір. — Не знайдеш ти скарбу. Оті монети й посудина — то увесь скарб.

— Брешеш, — сказав спокійно Василь, втираючи піт. — Сам мені сказав, що це не все, і я таки знайду його. Розіб’юся, пропаду, а знайду.

— Знайдеш, то хай буде твій, — сказав Федір, і йому знову стало сумно: дух келії до нього дійшов, де провів він не один рік і де таку тяжку печаль відбув.

— А тобі, лайдаку, не дам ні монети, — засвітив з сутіні майже червоним поглядом Василь і раптом гукнув пронизливо: — Чуєш, ти: ні монети!

Він аж головою замотав, цей напівголий безумець зі всохлою рукою, яку тулив до грудей, стояв у келії, підперезавши мантію біля пояса, голе його тіло було брудне, борода сколошкана, а стрижена голова аж сіра від сивини і від набитої у волосся глини. Світив скажено очима, рот його був розтулений і стирчало в ньому кілька жовтих зубів. Пригнувся, наче хотів стрибнути на Федора, власне, на те око, що дивилося на нього, за спиною була поколупана мотикою стіна, а в ногах насипана безладно земля; здавалося, цей чоловік тільки-но випірнув звідти, із тих земляних хвиль і зі споду. Дивний жаль пойняв Федора до цього пропащого; себе він раптом побачив через надвірне віконечко, себе, нікчемного й запаленого, битого пристрастю й брудного. Себе із всохлою рукою, якою гріб колись гроші, себе із цими жовтими пеньками замість зубів і з цим сивим, глиняним волоссям. І подумав про дивні жарти долі: адже цей чоловік колись палкими словами переконував його, що багатство душу руйнує і тільки в непорочній бідності є справдешня чистота. Послухався його тоді, бо тяжкою печаллю був битий і хотів такої непорочності: попри все. для нього ті зимові, завалені снігом вечори, коли сиділи вони із тим іншим Василем і дивилися на блимкотливий вогонь у печі, були незабутні.