Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

- Та обов’язково. А в протилежному випадку, нафіга тоді такий придурок? Поїдеш від нього й станеш матір’ю-одиначкою.

- Розкішна перспектива!

- Але ж ти впевена у своєму чоловіку. Хіба ні?

- Так... – прозвучало геть не переконливо.

Щоб нам не було занадто добре, на вогник (в прямому сенсі слова) пришкандибала й Тамара Петрівна.

- А... – схопилась за бока. – То у вас тут гості! А я думала, що це Танюша сухостій палить! Добачила дим, прибігла з усіх ніг. Ще не вистачало, щоб невістка чужу хату спалила! Сорому не оберешся, і так люди говорять...

Поліна подивилася на свекруху з-під брів. Одного погляду було достатньо, щоб та замовкла й почала задкувати до хвіртки.

- Мамо, залишайся на вечерю, - запропонував Єгор, за що я хотіла послати йому добрячого копняка. – У нас якраз м’ясо готове.

- Та я не хочу заважати, - стара брехала як дихала. Сама ж уже облизувалась, придивляючись до найсоковитіших шматочків.

Я зібрала крихти своєї люб’язності й промовила:

- Ви нам не заважатимете, - розтягнула губи в посмішці. – Ми ж одна сім’я.

- Ну не знаю...

Поліна схилилас до мого вуха:

- Вона хоче, щоб її повмовляли.

- Не дочекається!

І коли в моєму серці зажевріла надія, що Тамара Петрівна таки вшиється, на орену цирку вийшов головний гість. Ні, не Манюня, та смиренно гризла кістку під яблунею. Улянка.

Маленьке сонечко, в якому ще не проявилися матусині гени. Круглощока, з довгими віями та чарівною посмішкою на чотири зуба.

- Ой Боже... – Петрівна плеснула в долоні. – Це що за краса?

Жінка вмить змінилась. У ній прокинулась ніжність, яку донині я не бачила. Промінчики зморшок біля очей, тепло та радість... Здавалося, ці риси були абсолютно не притаманні моїй свекрухі! Я не могла відвести від неї погляду.

Поліна підняла доньку з підлоги й передала в руки Тамари Петрівни.

- Племінниця вашого сина, - повідомила. – Уляна.

- Приємно познайомитись, янголятку, - прощебетала та у відповідь.

Свекруха була ліквідована одним вистрілом. Їй так подобалося бавитись з дитиною, що вона навіть позадовбувати мене забувала. Я б, звісно, більше зраділа, якби така реакція була в Єгора, але задобрити свекруху теж круто. Можливо, отримавши онуків, вона полюбить мене? Знається, бабуся з неї вийде пречудова.

Час промайнув непомітно. У хорошій компанії, зі смачною їжею, жартами та сміхом. Близько дев’ятої Уляся почала хникати, бо втомилась. Тамара Петрівна, поцілувавши її у лобик на прощання, передала Полі, а сама пішла додому. За хорошу поведінку я навіть провела її до дороги.

- Ох, Таню, я вже й забула, як добре тримати на руках немовля! Здалося, що на якусь мить я повернулась в минуле...

- Впевнена, Єгор був дуже милим хлопчиком.

- О, так! Наступного разу принесу його дитячі фотографії.

Ми зам’ялися, бо нависла якась незручна пауза.

-  Уляська залишиться у нас на кілька днів. Якщо ви не проти, ми з нею можемо прийти до вас у гості. Нехай подивиться на курочок та овечок.

Навіщо я це запропонувала? Сама не знаю. Напевно була сильно дезорієнтована змінами у Тамарі Петрівні.

- Звісно приходьте! Чудова ідея, – закивала та.

- Тоді домовились.

- Гарної вам ночі.

Після цих слів вона пішла. Якби мені ще тиждень тому сказали, що між нами може статися така душевна розмова, то я б засміялась у голос! Тамара Петрівна – няшечка? Та ніколи в житті! Хіба що її тіло захоплять інопланетяни. Хоча... навіщо їм таке старе тіло?

- Тань, хочеш погодувати малу? – гукнула Поліна.

- Так! Вже біжу.

Хлопці узялися складати ліжечко для Уляни, Поля – командувати. За нашим задумом ми мали покласти дитину спати, а потім молоді батьки зі спокійною душею чкурнули б на свободу. Я узяла племінницю та пляшечку з кашею.

- Смакота, правда ж? – промовила, коли дівчинка жадібно припала до вечері. – Зараз поїмо, а потім я заспіваю тобі колискову.

Малеча дуже швидко впоралась з кашею. Курс матусі почався доволі непогано. Принаймні нагодувати дитину змогла без проблем.

- Я швиденько, - посадила Уляну на підлогу, щоб віднести брудну пляшечку на кухню. – Йди на ручки... Улясю? Улясю, ти де?

Хвилина! Мене не було усьго хвилину, а дитина вже встигла зникнути! Оглянула кімнату, під ліжком, навіть у шафу зазирнута – порожньо.

- Народ, мала у вас? – запитала тремтячим голосом.

- Ні! – відповіли хором.

І тут я зрозуміла, що вляпалась по самі вуха.