Читати книгу - "Відьмина служба підтримки, Юлія Богута"

Тиха темрява поступово змінювалася шумом та їдким білим кольором стін. В голові нещадно гуло, наче хтось добряче мене вдарив. Перше, що кинулось в очі, коли картинка перестала розпливатися — палата. Біля мене стояла крапельниця з магічним кристалом. Крім голови, боліла лише права рука. Але скільки б я не копалася у своїй пам'яті, ніяк не могла згадати, що ж саме сталося. Наче хтось стер ці спогади.

— Пані Мортал, як ви себе почуваєте? — спитала медсестра, витягуючи крапельницю з руки.

— Голова болить, а так нормально. Що зі мною сталося?

— Думаю, про це вам краще поговорити зі слідчим. Він якраз очікує на коридорі висновків лікаря, — блондинка ввічливо посміхнулася та з крапельницею попрямувала на вихід. — Покликати?

— Було б непогано...

Поки дівчина звала слідчого, я піднялася повище та постаралася згадати хоча б щось. Поступово в голові з'явилися картинки з Аланом на тумбі, з Каєм, котрий невчасно зайшов і...все. З моменту, як я вийшла за поріг «Тихого Дому» - не було нічого.

Двері тихо рипнули й до мене зайшов той, кого я зовсім не очікувала зараз побачити.  Витріщившись, як баран на нові ворота, на метаморфа баби Дани, у мене відняло мову. На відмінно від мене, цей дідусь ні краплі не був спантеличеним, тому сів на стілець і привітався:

— Мене звуть Амадей Лоріус, і я слідчий, котрий веде вашу справу. Як ви себе почуваєте, пані Мортал? — занепокоєно спитав чоловік, потираючи сиве чоло. — Лікар сказав, що у вас немає серйозних пошкоджень.

— Голова болить, а так нормально. Можете розказати, що зі мною сталося? Я нічого не можу згадати.

— На вас напали неподалік від «Тихого дому». Злочинець використав сонний настій, щоб ви втратили свідомість. Але вас відразу помітив містер Хоум і той втік.

— Алан? — зніяковіла. Треба було його послухатися і почекати, доки він розбереться з електриками. — Він бачив злочинця?

— Здалека.  Але це мало чим допоможе. Той був у чорному плащі та ще й під закляттям туману. Єдине, що він помітив — це те, що та людина була вище вас, — слідчий нахмурився та відкинувся на спинку стільця. — На жаль, містер Хоум був більше занепокоєний вашим станом, ніж тим, аби догнати злочинця. Але то таке. Як ви гадаєте, хто вам хотів завдати шкоди?

— Шкоди? — в думках яскраво з'явилися спогади із вчорашнього ранку. — Напередодні нападу, до мене увірвався один клієнт та погрожував розправою. Але там є свій нюанс.

— Який же? — зацікавився стариган, потираючи гладеньке підборіддя.

— Офіційно, це Наріна Волман, точніше її тіло. Але свідомість на той момент була її чоловіка — Вольрана. Я поділилася з ними настоєм для зміни душ, щоб чоловік краще міг зрозуміти дружину. Було узгоджено з одним із партнерів, все законно.

— Невже там настільки неадекватний перевертень, щоб посередині білого дня напасти на вас у кабінеті? — здивувався він.  

— Настільки. Втім, я не думаю, що це він. В його стилі було б роздерти мене на шматки відразу, а не присипляти. Та і який сенс? — роздумувала. —  Логічніше  було, якби він вимагав би оберненого зілля.

— Згоден з вами...— в палаті повисла тиша. Декілька хвилин ми роздивлялися один одного, а потім він продовжив. — Скажіть мені, а ви коли поверталися, мали виснажений резерв?

— Ні, він майже не постраждав. Тим паче я випила кави вчора перед виходом, і через алкоголь,  сили навпаки були збуджені. Їх було під зав'язку, тому надлишок виходив з чханням, у вигляді алергії. Це дурна особливість мого організму. Я не знаю, чому мені переливали сили.

— Зате, здається, я знаю. — Очі слідчого заблищали наче у кота, побачивши валер'янку. — З неділю назад, в наш відділок прийшов лист з розшуку злочинців. Його кодове ім'я «Колекціонер магії». Він подорожував по найближчих містам та вишукував людей з особливими проявами магії. Скажіть мені, ваша магія не має ніяких порушень? О, бачу, що має по вашому погляду. Які саме?

— Через алергію на каву, я чханням віддаю предметам частину своєї душі, після чого вони оживають на неділю, — буркочу я, розуміючи всю підставу генів. Це треба ж таке, мене мало не викрали через дефект! — До речі. А цей ваш "колекціонер" може витягувати магію з предметів? Деякі з предметів, які ожили, зникли надто рано. В тому числі й диван в моєму особистому кабінеті. В ньому якраз була...заміна дверей на вихідних...щоб його!

— У вашій конторі є камери? — загорівся ентузіазмом дід, аж посуваючись ближче до ліжка. — Хтось міг бачити працівника?

— По ідеї, секретарка. Камера є лише на коридорах, треба питатися у державних  охоронців. А от в кабінеті — заборонено, через конфіденційність інформації.

— Чудово. Він точно мав би попасти на них. Дякую за співпрацю, пані Мортал! — посміхнувся слідчий, встаючи зі стільця. Про щось задумавшись, він пішов на вихід, але затримався, аби попрощатися. — Дана просила передати вам вітання і сказала, що знайде того покидька та сама з ним розбереться. Але будьте обережні, Елайно. Краще відпочиньте в лікарні поки ми не знайдемо його, бо ніхто не бачив його зовнішності. Бувайте.

Метаморф вийшов за двері, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Цікаво, невже у світі так мало людей та істот, щоб з усіх можливих варіантів обрали жертвою  саме мене? Це непокоїло мене. А ще більше непокоїло те, що колекціонер був у моєму кабінеті, торкався моїх речей, переслідував на вулиці та забрав частини душі із предметів, а я цього не помітила. Гірше було тільки те, що я зараз в лікарні, а він на волі. Нічого, він ще пошкодує про це...

Рішуче здійнялася з ліжка та привела свій зовнішній вигляд до ладу. Наполегливо пригладила кубло на голові, знайшла свої речі в кутку та взулась.

— Пані Мортал??? — здивувалася медсестра, побачивши мене на коридорі. — Ви куди зібралися? Вам треба відпочити!

— У мене домашні улюбленці голодні, пропадуть без мене, — ні трохи не збрехавши виправдовувалась. І байдуже, що замість котів чи хом'яків у мене говірливі носки, двері й стійка. — Ви ж розумієте, вони як малі діти. Залишиш без нагляду і пиши пропало!