Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

не всі, хто таки заселфився на Place de la Concorde, на Piccadilly або Times Square, можуть похвалитися, що знають місто, відчули його атмосферу, його genius loci. Є книжки, що, як і міста, потребують довгих мандрівок, неодноразового повернення та супроводу кваліфікованих гідів — і, бажано, не тих, що говорять завченими фразами з путівників. Щоб налаштуватися на правдивий ритм великого міста, у ньому треба побути довше, в ньому треба прожити. У романі теж. І я навіть не знаю, який із цих досвідів цікавіший: драйвовий тиждень у Берліні чи тихі дні в Кліші. Верхівку літературного канону формують визнані тексти, в яких багато дослідників та дослідниць вбачають певну гармонію — хай там як вони собі її уявляють. Тексти-собори, тексти-міста, тек-сти-мандрівки — найсильніші й найзахопливіші з них.

1. Класика як ознака класу

Знаємо цей жарт Ролана Барта, що класики — це ті, кого вивчають у класі. Одразу ж прочуваємо скепсис: їх треба знати, вивчити та скласти екзамен, проте читання класичних текстів добряче відгонить нафталіном. Все так і не так. З одного боку, Барт правий (і я про це згадував ще за реалістів): тексти, якими загодовують учнів у школі, дуже часто викликають алергію і на них самих, й на літературу загалом. Проте, якщо в іншій перспективі, то класикою називають й справді визнані багатьма фахівцями твори, цінні як світоглядом, так і стилем. Без них в людині дійсно менше культури. Але ж це не значить, що важливі та складні тексти можна спожити легко й підряд у великій кількості. У 8-му класі читають «Іліаду»? Думаю, краще б підійшов фільм «Троя». Плюс хіба два-три найбільш яскраві уривки.

Класичні тексти мають бути не засобом літературного виховання, а його метою — ультимативною ціллю розвитку вміння читати.

Добре, а що ще є класикою, крім згаданих реалістів? Безперечно, класичними, тобто вартими наслідування, називатимуть кращі твори певного жанру, за умови, що сам цей жанр визнають важливим. Для кого детектив жанр серйозний, для тих і Конан Дойл класик. Просто до реалізму в більшості літературознавців досі непояснювано глибока повага. З авангардом та модернізмом складніше, бо тут думки діляться: комусь незаслужено не згаданий у попередньому розділі Вітольд Ґомбрович зі своїми архіплутаними романами «Фердидурке», «Транс-Атлантик» та «Порнографія» виглядає суперавтором, без якого не обійтися, а іншим і без нього дихати добре. Але ми з вами і так зробили цей крок: антиромани та п’єси абсурду вже оголошено обов’язковим пунктом нашого читацького досвіду. Тому модерністи, про яких у цьому розділі, — це що-найкласичніша класика; та й постмодерністи разом з ними. Класні вони, словом.

Що окрім? Якщо будемо рухатися у протилежний бік від ХІХ сторіччя зі знаковими романтиками та реалістами, то наштовхнемося на парадоксальний висновок: всуціль давньої класики не так вже й багато. У драматургії це п’єси Шекспіра, французький театр Мольєра, Корнеля та Расіна, трохи іспанців (Лопе де Веґа) й далі вже античні трагіки та комедіографи (згаданих у вступі достатньо). З прози — Сервантес і Рабле, «Гептамерон» Маргарити Наварської, «Декамерон» Бокаччо, Чосер і Апулей. Ще зразковий лицарський роман «Трістан та Ізольда». Зовсім трохи поетів: Петрарка плюс середньовічні трувери й античні лірики (Овідій, найперше).

Кістяк літературної традиції складають дванадцять великих поем від Гомера до Ґете. Найбільш свідомі своєї класично-сті з-поміж них навіть відсилають до попередників: «Енеїда» Верґілія є частковим кавером «Іліади» й, особливо, «Одіссеї» Гомера. Данте у «Божественній комедії» обирає Верґілія своїм провідником по «Пеклу» (що, погодьтеся, природно, бо Еней пекельну екскурсію з волі автора відбув більш як на тисячу років раніше).

Данте закриває Середньовіччя й відчиняє двері Ренесансу, але ще раніше маємо п’ятірку знакових поем, щоправда, анонімних: це британський «Беовульф», французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда», німецька «Пісня про Нібелунгів» та збірка скандинавських саг «Старша Едда».

Після Данте ще два більш відомі в історії літератури твори — «Лузіади» португальця Луїса Камоенса (1572) та «Втрачений рай» британця Джона Мілтона (1667); й от уже Ґете замикає епоху великих поем своїм «Фаустом» (1832)[4]. Невже все це конче необхідно прочитати?

Я б сказав так, але тільки не в школі. Звісно, там повинні дати уявлення про всі ці направду величні твори, як мають розповісти і про головні тексти національного канону (тут вже у кожної культури свій). Але повне прочитання архаїчних поем чи давніх романів у юному віці точно не на часі. Інша справа — ми з вами. Адже позаду залишилися реалісти і абсурдисти — нема нічого кращого, ніж після ломимозкових експериментів Роб-Гріє повернутися до Гомера чи розкішних терцин Данте. Знову ж, тепер ми читатимемо більш свідомо, можливо, з коментарем або навіть звернувшись перед тим до праць дослідників, що допоможуть нам зрозуміти справжні глибину Дан-тового пекла та масштаб Мілтонового розпачу.

Наприклад, не складно знайти, хоча складніше осмислити 8 томів «Історії античної естетики» Олексія Лосєва, почали перекладати «Історію європейської цивілізації» за редакцією Умберто Еко («Греція» та «Рим» уже з’явилися у перекладі), іншими мовами можна відшукати «Історію цивілізації» Віла Дюранта (11 томів). Підкачати читацькі м’язи допоможуть праці Йогана Гейзинги, Жака Ле Ґоффа та Роберта Курціуса про Середньовіччя, про Ренесанс — Михайла Бахтіна, а далі — Фернана Броделя. Коментарі майже до всіх більш знакових літературних творів продукував і продовжує продукувати професор Єльського університету Гарольд Блум (це його перелік важливих текстів я кладу в основу прикінцевого списку рекомендованої літератури).

О так, якщо ми бабахнемо томик «Середньовічної уяви» Ле Ґоффа, а потім ще відповідний розділ із «Західного канону» Гарольда Блума, плюс зайдемо на Digital Dante — сайт Колумбійського університету, присвячений творчості відомого італійця, а вже після того сядемо читати «Божественну комедію», наш досвід ознайомлення із цим текстом фундаментально зміниться. По-перше, буде значно зрозуміліше, а далі — цілком можливо, нам буде достатньо цікаво, щоб дочитати до кінця (не секрет, що більшість читачів Данте зупиняються у «Пеклі», так і не добравшись до «Чистилища» та «Раю»).

Сленговий фразеологізм «показати клас» означає продемонструвати зримі переваги порівняно зі звичним загальним рівнем. Класики — це автори й авторки, переваги яких не викликають сумніву або у всіх, або принаймні у фахових дослідників. Проте й ми можемо сягнути класності їхнім коштом — якщо демонструватимемо не лише знання їхніх текстів, але й їх глибше розуміння. З іншого боку, чому б не перетворити отаке заглиблення у Данте на тривалий непоспішний процес підготовки та уважного читання? Це була б гарна мандрівка й з хорошими