Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Він дико шарпався, хвицаючи й намагаючись учепитися за мене, але я натис на вістря, вганяючи меча перекованому в груди. Змагаючись із металом, що пришпилив його до землі, він тільки ширше розірвав рану. Його вуста проклинали мене нерозбірливим криком, а потім придушеними зітханнями. Разом із криком виривалися краплі крові. Його долоні охопили мою праву литку, він намагався підбити мені ногу. Я просто сильніше наліг на вістря. Мені хотілося витягти меч і завдати йому швидкої смерті, але він був таким сильним, що я не відважувався його відпустити. Остаточно його прикінчила Гоні, нищівним ударом устромивши кінець свого ціпка прямісінько в центр його обличчя. Він раптово замовк, і це було милосердям і для нього, і для мене. Я з останніх сил витяг з його тіла меча і, заточившись назад, сів на дорогу.

Мій зір тьмарився, прояснювався і знову тьмарився. Крики болю Пайпер могли бути далекими криками морських птахів. Зненацька всього стало надто багато, а я був усюди. У лісі я вилизував плече, розсовуючи язиком густе хутро, пильно придивляючись до розтину й покриваючи його слиною. А все-таки я сидів під сонцем на дорозі, вдихаючи запах куряви, крові й екскрементів, що виллялися з нутрощів убитого чоловіка. Відчував кожен удар, якого завдав сам і якого завдано мені, рвучкий біль від ударів кия. Той дикий спосіб, яким я убивав, зненацька набрав для мене іншого значення. Я знав, що означає відчувати той біль, якого я завдавав. Знав, що відчували ті повалені, ті, що билися без надії, а смерть була для них єдиною можливістю уникнути ще більшого болю. Моя свідомість вібрувала між крайнощами, між убивцею та жертвою. Я був ними обома.

І самотнім. Самотнішим, ніж будь-коли досі. Раніше в такі хвилини поруч зі мною завжди хтось був. Приятелі-моряки під кінець битви, Барріч, що приходив залатати мене й відтягти додому, і дім, який чекав на мене, і Пейшенс, що прибігала й метушилася навколо мене, або Чейд і Веріті, які напучували мене, наказуючи бути обережнішим. А разом із тишею та темрявою приходила Моллі, ніжно мене торкаючись. Цього разу битва закінчилася, я залишився живим, але це не обходило нікого, крім вовка. Я любив його, однак зненацька збагнув, що так само тужу за людським дотиком. Розлука з тими, що були дорогими для мене, виявилася непосильною ношею. Якби я справді був вовком, підвів би вгору морду й завив. Натомість потягся назовні. Не можу розповісти, як я це зробив. Не Вітом, не Скіллом, а якимось єретичним поєднанням їх обох, у страшному пошуку когось, однаково де, кому небайдуже знання про те, що я живий.

Я майже відчув щось. Чи це Барріч підвів десь голову, оглянув поле, де працював, почувши на мить сморід крові та куряви, замість густого аромату родючої землі, з якої викопував урожай коренеплодів? Чи це Моллі відірвалася від прання, випросталася, притисла руки до болючого попереку та озирнулася довкола, дивуючись, звідки взявся раптовий укол самотності? Чи я зачепив змучену свідомість Веріті, на мить відволік Пейшенс від розкладання зілля на підносах для сушіння, змусив Чейда насупитися та відкласти сувій? Я калатав у стіни їхньої свідомості, мов метелик, що б’ється об вікно. Прагнув повернути собі почуття, яке вважав колись неодмінним. Подумав, що майже дотягся до них, але тільки для того, щоб, виснажившись, провалитися всередину себе самого, того, що сидів самотньо в дорожній куряві, забризканий кров’ю трьох чоловіків.

Вона копняком жбурнула на мене болото.

Я глянув угору. Спершу Гоні була темним силуетом на тлі призахідного сонця. Тоді я закліпав і побачив вираз огиди та злості на її обличчі. Вбрання подерте, запилене волосся безладно звисає.

— Ти втік! — звинуватила вона мене. Я відчував, що вона обурена моїм боягузтвом. — Утік, залишив його, і він зламав руку Пайпер, повалив мого батька, а мене намагався зґвалтувати. Що з тебе за мужчина? Який мужчина може таке зробити?

Було тисяча відповідей на це запитання, — і жодної. Внутрішня порожнеча запевнила мене, що розмова з нею нічого не розв’яже. Натомість я підвівся. Вона дивилася, як я йду дорогою до місця, куди закинув свого клунка. Здавалося, минули години, відколи я відштовхнув його ногою. Забрав, пішов туди, де Джош сидів у куряві біля Пайпер і намагався її заспокоїти. Прагматична Гоні вже розв’язала їхні власні клунки. Джошева арфа перетворилася на плутанину уламків і порваних струн. Пайпер кілька тижнів не зможе грати на дуді, доки не загоїться її рука. Що сталося, те сталося, а я зробив, що міг.

Небагато й міг, хіба що розпалити вогнище край дороги, принести з річки води та закип’ятити її. Я вибрав зілля, що могло б заспокоїти Пайпер і пом’якшити біль її руки. Зна­йшов сухі рівні палиці та обстругав їх, щоб зробити з них лубки. А що ж там на узгір’ї, в лісі позаду?

Болить, брате, але розрізано неглибоко. Утім, відкривається, коли я пробую йти. А тих колючок у мені, як мух над стервом.

Зараз я прийду до тебе і всі повибираю.

Ні. Я й сам можу. А ти займися іншими. — Він замовк. — Мій брате. Нам слід було втекти.

Знаю.

Чому так тяжко було піти до Гоні і спитати, чи має вона якусь шматину, якою можна обв’язати лубки довкола руки Пайпер? Не зволила мені відповісти, але сліпий Джош мовчки подав мені клаптик м’якої тканини, в який була колись загорнута його арфа. Гоні мене зневажала, Джош здавався онімілим від шоку, а Пайпер настільки була поглинута болем, що майже не помічала мене. Але мені якось вдалося змусити їх підійти до вогнища. Я підвів туди Пайпер, одною рукою обіймаючи дівчину, а другою підтримуючи її пошкоджене передпліччя. Посадив її, дав їй першій випити чаю, якого заварив. Звертаючись більше до арфіста Джоша, ніж до неї, я сказав:

— Я можу скласти кістку і взяти її в лубки. Я вже робив таке для поранених у битві. Але я не цілитель. Коли дістанемося наступного міста, може, доведеться складати наново.

Джош повільно кивнув. Ми обидва знали, що справжньої альтернативи нема. Тож він став навколішки біля Пайпер і взяв її за плечі, а Гоні міцно тримала її руку. Твердо налаштований упоратися з болем, який вона відчувала, я рішуче випростав її передпліччя. Вона, звісно, кричала, бо такого болю не втамує жоден чай. Але водночас змусила себе не опиратися. По щоках Пайпер текли сльози, дихання було уривчастим. А я тим часом наклав лубки та обв’язав її передпліччя. Показав, як носити руку на перев’язі, частково сховавши під сорочкою, щоб зменшити тягар і зафіксувати. Тоді дав їй наступне горнятко чаю й зайнявся Джошем.

Той дістав києм по голові, це на мить його приголомшило, але він зостався при тямі. Набігла ґуля, він кривився, коли я обмацував, але рани не було. Я обмив Джошеві голову холодною водою та запевнив, що чай допоможе і йому. Він подякував, і це чогось мене засоромило. Тоді я глянув угору. Гоні по той бік вогнища стежила за мною котячими очима.

— Ти поранена? — тихо спитав я.

— На гомілці, де він мене вдарив, ґуля у сливу завбільшки. І залишив сліди кігтів на шиї та грудях, коли намагався до мене дістатися. Втім, я сама можу цим зайнятися. Але дякую тобі...