Читати книгу - "День попелу"

Знахідка Івани означала виверження чистого, божественного насильства просто біля Дієцезії. Того, на яке він чекав у глибині душі з сумішшю тривоги й нетерпіння. Над Маєтком завжди плинув своєрідний душок заліза й розкладання, неначе металевих екскрементів...

— Ми вже близько, майоре, — сказала Деснос, коли вони проминали намети найманців за парканом.

Жандармка у своїй формі командос, здавалося, ледве дихала. Потроху ковтала повітря крізь комір застібнутого анорака, грудьми, втиснутими в бронежилет.

Ньєман увів її в курс справи, як говорять на сповіді — упівголоса, зважуючи кожен склад. «Іншим ні слова», — підсумував наприкінці.

Вони припаркувались на узбіччі, проминувши перелісок, який описувала Івана. Тут їх не могли помітити ні посланці, ні навіть сезонні робітники зі свого табору.

Флік кинув погляд у бічне дзеркало: з IVECO, намагаючись не втратити рівноваги, вистрибували жандарми. Стражі порядку, що чіплялися за свої рушниці, наче за пожежну драбину. Серед них були й експерти-криміналісти, хлопці зі Страсбурга, яким ніяк не вдавалося звідси поїхати і чиї білі комбінезони нагадували піжами.

Ньєман і Деснос також вийшли з машини. Виноградники скінчилися, тепер за територію боролися рівнини й ліси. Околицями гуляв вітер, а більше й нікого. Трави хиталися, наче водорості на морському дні, кущі ніби зсудомило, дерева тремтіли на корені...

— Туди, — указав Ньєман.

Деснос зиркнула на нього скоса: звідки інфа? Хто його попередив? Флік рушив уперед, щоб уникнути запитань. Вони перетнули пасовиська, зігнувшись у три погибелі, розколюючи північний вітер, якщо не навпаки. У кінці великого смарагдового квадрата бовванів перелісок. Радше справжній ліс, судячи з висоти дерев.

Крокуючи, Ньєман обдумував свій здогад. Марселя катували не для того, аби вирвати з нього, що йому відомо, а радше щоби переконатися, що він нічого не знав. Йому повідрізали пальці, щоб упевнитися: він нічого не зрозумів. А Івана? Чому її просто залякали, а не піддали тортурам? Чи знали посланці, що вона флікиня?

На узліссі всі зупинились. Рефлекторно, як ковтають повітря перед тим, як пірнути, Ньєман звів очі на місяць — перламутрова карамелька на чорному шовку, — а тоді глянув на Деснос: вона тримала свій карабін, як її вчили, приклавши прямий вказівний палець до ствола. Певно, ніколи ще його не використовувала, окрім як на навчаннях чи іспитах.

Ньєман дістав пістолет і вставив патрон, подаючи приклад. Йому відповіло клацання затворів. Від цього звуку спиною пробігли мурашки. Майор іще живчик...

— У лісі одразу вмикаємо ліхтарі.

Він перший пірнув між дерев. Просуватись було нелегко. Щось невідоме хапало його за ноги, дряпало плечі, хльоскало по обличчю... Він уявляв Івану на самоті в цьому ворожому лісі. У стані шоку, наодинці з трупом... Героїня нашого часу.

Рослинність була така густа, що крізь неї не проривався вітер, тож у лісі було навіть затишно. Але промінь ліхтарика так само не проникав у підлісок. Ньєман просувався наосліп, дедалі повільніше. За ним вервечкою бабралися всі інші. Справжня африканська валка, із солдатами і носіями, в серці джунглів...

Нарешті — галявина. Дуб, що про нього казала Івана — з візерунками лишайника на стовбурі та корінням, яке видерлося над землею.

Усе було на місці: дерево, лишайник, корені.

Усе, окрім головного — трупа.

46

— Не може бути.

— Кажу тобі, я біля того дуба. Тут і сліду немає від тіла.

Івана говорила ледь чутно. Мабуть, сховалася десь, аби відповісти на дзвінок.

— Ви мені хоч вірите?

— А ти як думаєш? Повідомлення було адресовано тобі й тільки тобі. Тепер труп зник.

— Ви збираєтесь його пошукати?

— Звісно, але навряд чи щось удасться. Я заїду по тебе. Вечірка скінчена.

— У жодному разі.

— Не клей дурня. Я не хочу знайти тебе із зубами в кишені та кишкою замість шалика.

— Якби мене хотіли прибрати, то вже зробили б це. У мене є ще туз у рукаві.

— Уже запізно, і ти це знаєш: вони поклали труп сюди, бо знали, хто ти і що ти робиш. Вони все знають.

Коротка пауза, але вже без сліз. Ньєман мало не чув, як у голові зі швидкістю процесора крутяться коліщатка.

— Ви допитаєте посланців?

— На предмет чого? На світанку, якщо нічого не знайдемо, повернемося до відділку та побачимо. У тебе є зброя?

— Ні.

— Ти де?

— Вийшла з намету поговорити.

Ньєман зітхнув.

— Вертайся й поспи. Я наберу, коли скінчимо.

— Ви не зможете зі мною зв’язатися.

— Чому?

— Батарея сідає.

Глянув на годинник: майже північ.

— Зустрінемося в каплиці о п’ятій ранку. Підзарядиш телефон. Обговоримо все й ухвалимо рішення.

— Добре.

— Івано...

— Що?

— Нічого.

Ньєман поклав слухавку й усвідомив абсурдність ситуації. Півтора десятка озброєних до зубів людей, готових діяти будь-якої миті, вештаються лісом глупої ночі.

— Майоре, може, поясните?

До нього наблизилася Деснос — він відійшов був від загону, щоби подзвонити. Вона говорила тихо, мабуть, аби не принижувати його перед іншими. Ця сміховинна нічна вилазка, ці надмірні заходи безпеки, слова, Ньємане, слова...

— Оточити периметр і обшукати околиці, — наказав він.

— Що ми шукаємо? Досі труп?

— Так.

— А криміналісти?

— Нехай прочешуть зону довкола дуба, труп був там. Можливо, залишилися якісь сліди, відбитки.

— Кому ви дзвонили?

Не відповівши, Ньєман поклав телефон до кишені. І, трохи повагавшись, кинув:

— Ходімо до «мегана».

47

Час настав, хлопчику мій.

Опинившись біля автівки, він подивився на свою напарницю. Закутана в парку, в натягнутій на лоба чорній шапці, вона нагадувала водія снігоочисної машини. Тоді він одним махом розповів їй про Іванине прикриття, схований телефон, деякі факти, отримані зсередини, ймовірне вбивство сезонного робітника... Деснос слухала його ніби крізь стіну з вітру та холоду, нервово хитаючи головою й кусаючи губи. Вона обмірковувала не лише всю цю нову інформацію, а й те, що Ньєман від початку водив її за носа.

— І коли ви збиралися мені розповісти?

Ньєман хотів був відповісти щось більш-менш прийнятне, тоді передумав.

— У кінці розслідування, коли схопимо злочинця.

— Це мав бути ваш тріумф, так? Найхитріший з усіх фліків?

— Саме так. Паризька команда, яка всіх обставила.

Він перебільшував із особливою злістю, зі зневагою до самого себе й своєї вузьколобої гордині.

— Ідіть нахрін, — виплюнула жандармка і