Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

то ще нічого. У старших козаків довжелезні вуса за вуха закладені. На тих-таки вухах і чуби намотані. І то не просто вуса й чуби — то знаки високої доблесті та відваги. Мало хто до таких розмірів вусів і чуба доживає. Такі на Січі дідами прозиваються — і шана їм як січовій старшині й самому кошовому. Що ще було неймовірним, то це колір шкіри тих облич. Навіть зима, довга й люта, не змогла з них здерти пергаменту, справжнісінького стародавнього пергаменту, випаленого безжальним сонцем, задубілого в поту і висушеного вітрами.

— Ти той Дзевульський, про якого шинкар звісточку прислав? — запитав один із «дідів». Запитав так, що мороз пробіг по шкірі Антоніма, ніби облили його відром холодної води.

— То я пан Дзевульський, — ледве знайшов у собі сили відгукнутися помічник комісара.

— Ми перед тобою. Клади!

І січовик простягнув до Антоніма широку горбисту долоню, чорну, як земля в цих краях.

«О! Єзус Марія! — підняв очі до неба помічник пана комісара. — Тільки б руки не затремтіли!»

Неквапно, закликавши всю силу волі, він дістав із потайної кишені каптана капшук і розв’язав його. Відрахував вісім золотих монет і поклав їх у простягнуту руку. І — о диво! Обличчя січовика миттєво перемінилося. Біля очей з’явилися зморшки, які народ прозиває смішинками, очі потеплішали, ніс почервонів, а губи розтягнулися в усмішці.

— Не обдурив шинкар, то таки пан гідний!

Після тих слів у всіх інших низових запорожців обличчя теж полюднішали, і вони загули навперебій:

— Ото діло хвацьке! А є у вас така чарка, щоб і собака не перескочив? Та така горілка, яка на Січі зветься оковита[114]. Така, щоб горіла. Будемо пити та з рушниць гатити! Будемо пити й музику водити...

А наймолодший задриґав ногами й заголосив:

— Грай-грай! От закину зараз ноги аж на спину. Щоб світ здивувався, який козак вдався!

— Годі! — зично гаркнув пан Дзевульський, і веселощі вмить згасли.

На той крик із канцелярії вийшов пан підстароста і з цікавістю подивився на помічника комісара. Розправили плечі й підняли голови і таємники пана Дзевульського, згадавши про те, що у кожного з них шабля на боці, а за поясом по два пістолі.

Дивно подіяв рик польського шляхтича і на січовиків. Вони всі разом перестали дуріти і тепер дивилися на помічника комісара, як слухняні діти. Від сусідніх хат почулися характерні звуки відчинення дверей. За деякими тинами з’явилися шапки і навіть хустки чигиринських міщан і міщанок. Від воріт зробили крок кілька вартових, але швидко схаменулися і повернулися на місце служби. Над вулицею, та, мабуть, над усім Чигирином зависла напружена тиша. І коли вже здавалося, що напруга сягнула за край, січовик, що прийняв золото, тихо сказав:

— Ну то говорити будемо, чи як? У закритий рот муха не влізе.

— Умова така. Поставите переді мною того, кого скажу, і отримаєте ще по три золоті на кожного. Про це й документ складемо. Але для того паперу потрібні ваші імена.

— Імена? Документ? — щиро здивувався січовик.

Він глянув на своїх товаришів і голосно розсміявся. Слідом за ним диким сміхом зайшлися й інші січовики. Антонім не наважився той сміх урвати, хоча йому дуже хотілося збити дорогу шапку бодай із одного з них, схопити за чуба... Подумавши так, помічник комісара заледве не перехрестився. Йому багато було відомо про низових запорожців, а головне те, що навіть дотик до чуба є образою для січовика. А вже схопити за чуба — це точно кинути виклик на дуель. І можна бути впевненим: у тій дуелі неодмінно слід того січовика вбити, інакше справи не вирішити.

Пересміявшись, січовик знову простягнув руку до пана Дзевульського.

— Я ж сказав: золото буде після справи, — крізь зуби процідив помічник комісара.

— Ти хочеш знати моє ім’я? — несподівано тепло усміхнувся старший із січовиків. — Скажи своє!

Трохи повагавшись, пан Дзевульський видихнув і вклав свою руку в долоню цієї багато в чому непростої людини.

— Антонім Дзевульський.

Він бажав ще додати про своє благородне походження, але не став цього робити. Бо саме цього й чекав цей безгербовий, а точніше просто волоцюга, від якого зараз залежало виконання завдання, котре вже здавалося Антоніму безнадійним. Так і не дочекавшись продовження, січовик знов по-доброму усміхнувся, міцно стиснув руку шляхтича й мовив:

— Я Вернидуб. А той старий і худий — то мій побратим Хрумало. А тих молодиків можна й не знати. Але, якщо бажаєш: той, що любить танцювати, — Безштанько, а той, у якого голова не тримається, — Вухоляп. Так і клич нас. А документ собі напиши, якщо хочеш. Тільки грамоти ми не знаємо, а тому пишемо й підписуємося шаблями. А тепер скажи мені, кого потрібно перед тобою поставити, щоб ти віддав нам наше золото.

Антонім нахилився і прошепотів кілька слів на вухо січовикові. А тоді відсунувся від Вернидуба й запитав:

— То як?

— Як? Та ось як! Поставимо ми перед тобою того парубка з тією міткою під нижньою губою. І тих, хто видає себе за реєстрових. На тому клянемося іменами батька нашого Великого Лугу[115] і матері Січі!

Слідом за ним «клянемося» сказали й січовики — воїни з прізвиськами замість імен.

— Клянись і ти, — зажадав Вернидуб.

— Клянусь ранами Ісуса, — голосно промовив помічник комісара.

— На тому й порішили. Так, брати козаки?

На питання старшого січовики лише закивали.

— Пане Дзевульський! Пане Дзевульський! — пролунало від воріт. І перед Антонімом зістрибнув зі змиленого коня таємник із загону ясновельможного пана комісара. Він мовчки простягнув пакет і з подивом глянув на січовиків. Прочитавши наказ, пан Дзевульський голосно скомандував:

— За годину виступаємо. Йдемо на Чорний шлях за Чорним лісом!

* * *

Ще з вечора люди Собеського і панцирники поручика Сторчака розташувалися в хуторі Суботів.

Невеликий хутір; дерев’яна хата на дві кімнати обабіч сіней — для панів Хмельницьких; дві менші хатки — для працівників, окремо чоловіків і жінок; хлів, стайня, довгаста клуня, — і все те збудовано у відкритий на річечку Тясмин прямокутник. Туди, на першу соковиту траву, вранці слуги женуть коней, корів та овець. Звідти ввечері й приганяють, тому що місця ці не є безпечні, незважаючи на те, що Чигирин на відстані козацької милі, а там завжди готові на виклик козаки. То чамбул молодих, а