Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Меч Сагайдачного 📚 - Українською

Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Меч Сагайдачного" автора Віктор Вальд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Меч Сагайдачного» була написана автором - Віктор Вальд, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Меч Сагайдачного" в соціальних мережах: 

Величною та кривавою була перемога козаків у битві під Хотинським замком. Тоді поранили славного гетьмана Сагайдачного. На знак пошани, на честь великого подвигу він отримав з рук польського королевича Владислава меч. Ця зброя стала символом козацької хоробрості й вільності, на неї полюють вороги козацтва. Та ось реліквію викрадено — і юний Іван Сірко разом із кількома відчайдухами, «званими» і випадковими, вирушає в небезпечні пригоди, щоб зрештою опинитися в самому серці Османської імперії — султанському палаці в Стамбулі. Серед ворогів вони зустрінуть друзів. Серед відчаю знайдуть відвагу. А ще того, хто, за передбаченнями Сагайдачного, невдовзі стане дуже важливим для всієї України...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 95
Перейти на сторінку:

Віктор Вальд

Меч Сагайдачного

Присвячую моїй дружині Світлані Мазаловій

Автор щиро вдячний Вікторії Новицькій за допомогу в написанні роману

Пролог

— Славно килима[1] розкачували! На такому вік вікувати та меди куштувати! Уклін вам, браття, від серця, душі й розуму.

— І тобі, брате Сагайдо, уклін від небес до землі.

Побачивши кроків за десять двох споряджених коней, Сагайда відчув, як неприємний холодок пробіг по спині. То звичний знак, а зовсім не передранкова свіжість.

Та й не охолола за ніч земля. Тільки дихати стало спокійніше. Бо ж за день добряче на сонечку напарилася. Хоча й підняла на свій захист трави буйні, високі й соковиті, щедро вкрила листям ліси, діброви й сади, напоїла прохолодою підземних джерел річки й озера, — та вдень годі їй урятуватися від сонця на півнеба. Це при тому, що небесне світило ще в повну силу не увійшло — щойно тільки звільнилося від морозних обіймів і почало тішити всяку живність. А спостерігши ту радість, іще жаркіше задихало. Скоро вже розпечеться так, що люди й тварини аж прокльони йому посилатимуть. І тоді соромно стане сонечку — і знову почне воно шукати обіймів морозних.

Та до розпеченого літа ще не близько. Ще помилує око зелень тисячами своїх відтінків, солодкі аромати змусять завмерти, а ніжність листяного шепоту розслабить до сльози.

А вночі не зелень — то джгути, нитки та краплі почорнілого срібла зі смарагдовими мазками. Аж світяться вони в трав’яному килимі, а над колом тим і далі — стіна гнучкого срібла, щодо кожного вітерцю прислухається. І вітерець тонко сріблом співає. А як же йнакше, коли повний місяць панує!

Прошепотів добре слово до коня свого Сагайда, поцілував у змилену від довгого бігу морду й так і залишив його в травах при повній збруї.

Не обнялися брати. Не той статут у них. Підмостивши ноги в чоботях сап’янових, сіли в коло. Близько — так, щоб руку простягти. Набили люльки тютюном із травами запашними. Запалили від жаринки, що по колу братньому пройшлася. Скільки годиться помовчали — але не для того зібралися.

— Скажу я, брати.

— Кажи, брате Кужелю. Поки немає з нами брата Хора, твоє слово старше, — з повагою схилив голову Сагайда.

Так само вчинив і третій брат.

Помовчав брат Кужель як годиться, вибив згаслу люльку на широку долоню, злизав усю ту смакоту й заговорив, похитуючись:

— Прийшли до мого бурдюга[2] в Дикому полі гості непрохані. Спочатку лисиця наймудріша, столітня, а за нею вовк-сіромаха, що й на місці не встоїть, ніби його земля пече. А потім ворон-розумака на плече опустився. А ще орел-степовик, що вітер обганяє, ніби цвяхом прибитий, над головою завис. І повідомили вони мені новину, яка серце втішила, але розум засмутила. Водиш ти, брате Сагайдо, людей вільних, відважних у походи далекі, навіть до берегів султанських. То справа потрібна. А як без доброго сіряка?[3] Без нього ніяк. Навіть зиму не побореш. То справа славна. Військова звитяга жила, живе і житиме. Так нам заповідано. Тому і радію.

Замовк брат Кужель. Став люльку набивати. За тютюнову роботу взялися і брати. Але не запалив свою люльку брат Кужель. Покректав столітнім крехом та й продовжив:

— Скажу я, брати.

— Кажи, брате Кужелю, що твій розум засмучує? — знову запропонував брат Сагайда голосом осілим, настороженим.

— Казали гості мої непрохані, що смерть-бабера надто вже веселою стала. Збирає врожаї небачені з ланів кривавих, бойових. А все від того, що багацько з’явилося сміливців веселих. Та то таке. Але сміливці ті вмілі. На сотню з шаблею кидаються, а на десяток із голими руками йдуть. А ще стріляють так густо і влучно, що рядами ворогів своїх кладуть. І думається мені, що науку ту не з роками й походами вони накопичують, а її передають їм із щедрістю неймовірною ті, кому таємне дозволено. І тепер не допомогою оте таємне стало людям ратним, а зброєю звичною. Немає наразі у багатьох страху й священного трепету перед знаннями стародавніми. Добре те чи погано — та ось, думається, для чого зібрав нас брат наш старший Хор у ніч святих таїнств, що зветься тепер Юра[4].

— Дозвольте мені слово мовити, братове.

— Кажи, брате Дого, — з повагою схилив голову Сагайда.

Брат Кужель трохи забарився, але також із повагою схилив голову.

— Прийшов я до солодкої води напитися і коня напоїти. Бачу: сидить на камені біля берега баба — на вид жахлива, з довгим розпущеним світлим волоссям. І груди в неї довгі-довгі, та ще за спину вона їх закидає. Пам’ятаю: був я молодим, і вона була доброю до мене. Боги юрт нагородили її родючими землями. Дбала вона про родини й про стада незліченні. Ніхто на полювання не виїжджав, не зробивши їй пожертву. І ось йду, а підійти не можу. Знаю, це албасти — злий демон, і ступні тепер у неї, яку птиці. Підняла вона руку і не пустила мене ні до себе, ні до води. Прошепотіла з гіркотою: «Пам’ятаю тебе і пам’ятаю наші обійми. Я чекала тебе і задрімала на піску біля бережка. Спала й не помітила, як із півночі прийшла червона вода — густа, із запахом крові. З тої півночі, куди пішов ти. Тепер ти інший, і я інша. Юною спокусницею я заманюю парубків. Тягну на дно, а потім з’їдаю. Всяк стане іншим, скупавшись у крові».

Зітхнув брат Дога й з гіркотою додав:

— Якими стануть ті, що безмірно в кров занурюються? Завжди сіклися й завзятість свою показували. Але намагалися більше в полон на викуп і обмін брати. А зараз? Січуться шаблями гострими, поки весь чамбул[5] не виріжуть. Нема кому повернутися і розповісти про те, з яким відважним і хоробрим воїнством довелося в Дикому полі зійтися. І рік від року все запеклішими й злішими стають воїни. А найсумніше те, що до люті тієї докладається мистецтво таємне, в усі віки заборонене для всіх, кому те не сказано!

Задиміли люльки солодко — для думки і тіла втіха.

1 2 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч Сагайдачного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Меч Сагайдачного"