Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що мені залізнична путь?
Не хотілось ніколи збагнуть,
Куди вона веде.
Вона тільки прорізує схили
Де ластівки гнізда зробили,
А◦горби там довкола долини
Кущі укривають ожини[166].
Я перетинаю колії, як стежка — ліси. Не забиватиму собі очей і вух їхнім димом, парою й сичанням.
*
Тепер, коли потяг, а з ним і весь неспокійний світ, проїхав і риби у ставку вже не відчувають його двигтіння, я залишаюся самотнішим, ніж будь-коли. Решту довгого дня тільки тихе деренчання воза чи фури на далекому шляху вириватиме мене із задуми.
У неділю, коли вітер дув у певному напрямку, я інколи чув дзвони з Лінкольна, Ектона, Бедфорда чи Конкорда — тихий, милозвучний, природний звук, вартий того, щоб сягнути цієї дичавини. Коли заглиблюєшся в ліси, цей звук перетворюється на вібрацію чи бриніння, ніби соснові голки тремтять, як струни арф. Будь-який звук, почутий на найбільшій можливій відстані, лишає враження, ніби десь вібрує ліра всесвіту; так само й повітря між нами й далеким гірським хребтом робить його цікавішим оку, надаючи йому бірюзового відтінку. Мелодія долинала до мене, просіявшись крізь повітря й поговоривши з кожним листочком і голкою в лісі, — чи бодай долинала та частина звуків, яку сама природа підхопила, переспівала й передала далі відлунням від долини до долини. Луна несе в собі лише часточку початкового звуку, в чому й полягає її чар. Вона не лише повторює те, що гідне повтору в калатанні дзвонів, а й сплітає його з голосом лісів, мовби лісова німфа поклала тривіальні слова на свої ноти.
Вечорами далекий рик корів з лук за узнеб'ям звучить мелодійно й милозвучно, так що спершу я навіть плутав його з голосами менестрелів, що співали серенади, блукаючи нашими пагорбами і долинами; але з часом звук розтягнувся в буденну, але природну коров'ячу музику, і я — без жодної прикрості — визнав, що помилявся. Я не висміюю співу юнаків: навпаки, я їх виславляю, коли порівнюю з голосами корів, адже це значить, що вони співали в гармонії з природою.
Протягом якоїсь частини літа дрімлюги, вмостившись на пеньку біля моїх дверей чи на гребені даху, регулярно заводили свою вечірню о пів на восьму, після того як проїжджав вечірній потяг. Вони щовечора починали співати приблизно в той самий час, визначений заходом сонця, з розбіжністю в межах п'яти хвилин, ніби звірялися з годинником. Я мав рідкісну нагоду познайомитися з їхніми звичаями. Інколи в лісах навколо виспівувало по чотири-п'ять дрімлюг, відстаючи одна від іншої десь на ноту; буває, голосили так близько, що я чув не лише клацання після кожної ноти, а й своєрідне дзижчання, як у мухи в павучих сітях, тільки гучніше. Інколи дрімлюга починала кружляти навколо мене в лісі, не відступаючи далі, ніж на кілька футів, ніби припнута мотузкою, — можливо, коли я підходив заблизько до гнізда. Вони співали з перервами цілу ніч, а особливо милозвучно квилили одразу перед сходом сонця і під час світанку.
Коли інші птахи стихають, пісню підхоплює пугач, як плакальниця зі своїм предковічним лементом. Його трагічний крик гідний пера Вена Джонсона. О, мудрі нічні потвори! Це вам не чесне й прямодушне «у-ух! у-ух!» поета, а, без перебільшень, найпіднесеніша цвинтарна вірша, в якій закохані самогубці в пекельних гаях втішаються спогадами про муки й втіхи кохання. Мені до смаку їхнє голосіння, їхні згорьовані перегуки в лісах, що нагадують часом мелодії співочих пташок; це темний і смутний бік музики, жалі й зітхання, що також хочуть бути виспіваними. Це духи, ниці духи, сповнені темних меланхолійних передчуттів, згаслі душі, що ночами блукали колись землею в людській подобі й чинили темні діла, а тепер спокутують гріхи своїми слізливими гімнами й треносом на місці колишніх злодіянь. Вони дають мені змогу по-новому подивляти розмаїття і всеохопність природи, що є нашим спільним житлом. «О-о-о-ох, якби ж то я й на світ не родився», — зітхає один пугач над ставком і, гнаний розпачем, перелітає на нове сідало в сивих дубах. А◦тоді: «Якби ж то я й на світ не родився», — відлунює зі щемкою щирістю з далекого берега, і «родився» глухо котиться з далеких лінкольнських лісів.
Вухата сова також співала мені серенади. Зблизька це наймеланхолійніший звук у природі, ніби вона увічнює передсмертний стогін і бліді тіні колишніх друзів. Зневірившись, вона завиває, як звір, а тоді заходиться людськими схлипами. У цій темній долині вони видаються ще страшнішими, бо є в мелодіях щось булькітливе — я мимоволі повторюю бульк, намагаючись їх наслідувати, — і виражають вони почуття розуму, який умертвив усі свої здорові й звитяжні думи й тепер сягнув слизького й гнилого дна. Згадується привиддя, недоумки й завивання безумців. Аж ось із далеких лісів відповідає інша сова — пу-у-у-гу-у, пу-у-угу, — і відстань надає її голосу мелодійності; хай◦би коли ти почув її крик, удень чи вночі, влітку чи взимку, він викликає здебільшого приємні асоціації.
Я тішуся існуванням сов. Най краще вони видають ці шалені крики недоумка, ніж люди. Цей звук дивовижно пасує болотам і присмерковим лісам, де не сяє світло денне, і нагадує про колосальну Природу, якої люди не помічають. Це звук глибоких сутінків і тривожних думок, які бувають у всіх. Цілий день сонце сяє на плесо якогось дикого болота, де чорні ялини поросли лишайниками-уснеями, згори кружляють маленькі яструби, синиці лепечуть серед вічнозеленого гілля, а внизу снують куріпки і кролики; аж ось пробуджується належніший, розпачливіший день, і інша порода істот виходить вбирати ту природу у словá.
Пізнього вечора чути далеке гуркотіння возів по містках — цей звук уночі лине чи не далі за будь-який інший, — валування собак, а інколи рик якоїсь згорьованої корови
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.