Читати книгу - "Зачароване життя"

— Та я знаю, — сказала Джанет. — А надто після того, як познайомилася з місіс Шарп. З мамою й татом також буде непросто, але я певна, ти їм сподобаєшся. Тим паче, що у мене колись був братик, який помер, щойно народився. Вони можуть сприйняти тебеі як його Чудове Перевтілення.

— Дивина та й годі, — сказав Кет. — Я також трохи не помер, коли народився.

— Тоді ти, напевне, він, — сказала Джанет, не зупиняючись. — Вони будуть у захваті. А найкраще з усього цього буде повернення у твій світ справжньої Ґвендолен. Адже вся ця історія відбулася з її вини.

— Ні, не з її, — сказав Кет.

— Ні, з її, — заперечила Джанет. — Вона вдавалася до відьмацьких витівок, коли це було заборонено, й дала містерові Блестоффу зачаровані сережки за товар, який заборонений для застосування у магії. Вона притягла мене сюди й перетворила Евфімію на жабу, а тобі влаштувала ще гіршу халепу, ніж мені. Можливо, вже досить її виправдовувати?

— Не злись, будь ласка, — сказав Кет і глибоко зітхнув.

Йому бракувало Гвендолен навіть більше, ніж місіс Шарп. Джанет й собі зітхнула, але від роздратування. Вона з розгону плюхнулася в крісло біля туалетного столика і почала роздивлятися своє невдоволене обличчя: задерла носик і скосила очі до носа. Вона зробила це кілька разів. Це трохи пом’якшило її ставлення до Ґвендолен. Кет замислився.

— Думаю, твоя ідея доволі непогана, — сумно промовив він. — Нам було б краще піти до саду. Проте я думаю, що переселитися в інший світ нам не вдасться без магії.

— Тобто ми опинилися в безвиході, — сказала Джанет. — Чаклунство — небезпечне заняття. І ми на ньому зовсім не знаємося. Знаєш, що мене завжди цікавило і збивало з пантелику? У Ґвендолен забрали її відьмацький дар, а вона ще стільки витівок утнула. Як?

— Думаю, застосувала драконячу кров, — сказав Кет. — Вона в неї ще була. Містер Сондерс також має цілий глек драконячої крові нагорі у своїй майстерні.

— Чому ти про це не сказав? — заволала Джанет, підстрибнувши на своєму стільці.

Вона справді могла бути Ґвендолен. Глянувши на її люте обличчя, Кет ще більше затужив за сестрою. Він почував відразу до Джанет. Вона командувала ним цілими днями. А потім намагалася переконати його, що весь хаос улаштувала Ґвендолен. Він уперто стенув плечима й не виявив найменшого бажання допомогти їй.

— Ти ні про що мене не просила, — сказав він.

— Але ти міг би сказати, якби захотів?

— Можливо, але, — докинув Кет, — я зовсім не хочу переселятися до іншого світу, бігме, не хочу.

Джанет зробила глибокий, спокійний вдих і стрималася, щоб не сказати йому: «Що ж, залишайся тут, і станеш жабою». Вона скривила до дзеркала милу гримаску і порахувала до десяти.

— Кете, — обережно сказала вона, — ми тут у такій глибокій халепі, що я не бачу іншого виходу. А ти бачиш?

— Ні, не бачу, — сердито погодився Кет. — Я ж тобі сказав, що згоден супроводжувати тебе. І дякую тобі, люба Джанет, за твоє запрошення.

— Я помітила, — сказала Джанет.

Вона відчула полегкість, коли Кет усміхнувся.

— Але ми повинні бути дуже обережними, коли тікатимемо, — сказала вона, — бо я підозрюю, що навіть якщо Крестомансі не знатиме, що ми робимо, Міллі знатиме про все.

— Міллі? — перепитав Кет.

— Міллі, — підтвердила Джанет. — Думаю, вона чаклунка.

Вона опустила голову й почала розчісувати волосся гребінцем із золотою ручкою.

— Я знаю, ти думаєш, що мені всюди ввижаються закляття і магія, але мої підозри мають підставу. Міллі, можливо, добра і чудова жінка, але вона відьма. Без сумніву. Як би вона інакше дізналася, що ми втекли?

— Бо приїхала місіс Шарп, і вони почали нас шукати, — спантеличено відповів Кет.

— Але нас не було всього годину, і ми могли би просто піти збирати чорниці. Ми навіть не взяли з собою одягу, — пояснила Джанет. — Тепер розумієш?

Хоч Кет справді був переконаний, що Джанет перебільшує, але не погодитися з нею він не міг. І від того ставав пригніченим і безпорадним.

— Тоді вона дуже приємна чаклунка, — сказав він.

— Але ж, Кете, ти бачиш, скільки зусиль їй довелося докласти, щоб стати такою, — сказала Джанет. — Невже не бачиш? Та тебе треба було назвати Мулом, а не Кетом. Якщо ти не хочеш чогось знати, ти того не знаєш. До речі, чому тебе назвали Кет?

— Це був жарт, який вигадала Ґвендолен, — сказав Кет. — Вона завжди казала, що я маю дев’ять життів.

— Ґвендолен жартувала? — недовірливо запитала Джанет.

Вона замовкла, на мить завмерла і різко відвернулася від дзеркала.

— Не завжди, — сказав Кет.

— Сили небесні! Я здивована! — сказала Джанет. — Хоч у цьому місці, де майже кожна річ зачарована, дивуватися не випадає, проте дещо видається мені жахливим.

Вона крутонула дзеркало, аби воно відбивало стелю, зістрибнула зі стільця, підбігла до шафи, вийняла звідти коробку Ґвендолен і почала у ній нишпорити.

— Можливо, я й помиляюся… Але, здається, їх було дев’ять.

— Дев’ять чого? — запитав Кет.

Джанет знайшла пачку листів, адресованих міс Керолайн Чант. Червона книжечка сірників так і лежала під рожевою стрічкою, якою були охайно перев’язані листи. Джанет акуратно витягла маленьку книжечку, а листи поклала назад до коробки.

— Дев’ять сірників… Я так і думала… — сказала вона, коли розгорнула книжечку. — О Боже, Кете! П’ять з них уже згоріли! Поглянь.

Вона простягла книжечку Кету. І справді, всередині було дев’ять сірників. Голівки перших двох були чорні. Третій був спалений до самої основи. Четвертий — знову з чорною голівкою. А п’ятий спалений так нещадно, що навіть картон, до якого він кріпився, обвуглився, а на смужці наждачного паперу утворилася дірка. Дивом не згоріла сама книжечка і не спалахнули останні чотири сірники. Вони були нові-новісінькі: з яскраво-червоними голівками та жовтуватим пергаментним папером унизу, з-під якого виглядав картон.

— Це схоже на якесь закляття, — сказав Кет.

— Це справжнє, сильне закляття, — сказала Джанет. — Ці сірники — це дев’ять твоїх життів, Кете. Як ти примудрився втратити аж п’ять з них?

Кет не міг у це повірити. Його переповнював гнів.

— Такого не може бути, — сказав він.

Навіть якщо й справді у нього було дев’ять життів, йому були відомі лише три випадки, коли він міг їх утратити: коли Ґвендолен наслала на нього конвульсії, а до того — при народженні та у кораблетрощі, коли загинули їхні батьки. Лише згодом йому пригадалися чотири привиди, які вилітали з охопленого вогнем казана, щоб приєднатися до жахливої процесії Ґвендолен. Один з привидів був немовлям, другий — зовсім мокрим, третій — каліка, здається, мав конвульсії. Але чому привидів було чотири, а спалених сірників — п’ять. Кет затремтів і вирішив хай там що довести Джанет, що вона помиляється.

— А ти не міг раз або двічі непомітно для себе померти уві сні? Звичайно, не міг, — здивовано відповіла сама собі Джанет.

Кет нахилився й узяв книжечку.

— Дивися сюди. Я доведу, що це не так.

Він висмикнув шостий сірник й протяг його по наждачному папері. Джанет схопилася на ноги, крикнувши йому, щоб він зупинився. Але сірник спалахнув. Одночасно з ним спалахнув і Кет.

14

Хлопець зойкнув. Його тіло вкрилося полум’яними язиками. Він закричав і спробував збити полум’я руками.