Читати книгу - "Королівський убивця"

Я прокляв свою недолугість і нагадав собі, що, хай яка висока на зріст, Кеттрікен не надто старша за мене, та ще й у чужому місці. Не слід було мені з нею розмовляти, належало натомість викласти проблему Чейдові та дозволити йому зарядити все так, щоб хтось їй усе пояснив. Тоді мене осінило, що він уже когось такого вибрав і той хтось усе вже пояснив. Я знову зустрівся з нею очима й дозволив собі нервово посміхнутися. Зиркнув на дам, вона ж провела мій погляд своїм і швидко повернула на обличчя звичний вираз. Моє серце переповнила гордість за неї.

— Що ж ти скажеш? — тихо спитала вона.

— Скажу, — покірно озвався я, — що соромлюся такої відважної своєї мови до моєї королеви. Прошу її пробачення. Але скажу теж, що варто виявити двом цим вірним леді особливий знак королівської ласки, аби нагородити їх за їхню відданість.

Вона кивнула на знак розуміння і тихо спитала:

— А яка це може бути ласка?

— Приватна зустріч із королевою в її особистих кімнатах, можливо, щоб оглянути виступ менестреля чи лялькаря. Неістотно, яку саме розвагу ви влаштуєте; але тих, що вирішили не складати вам товариства, не буде запрошено.

— Звучить, як вчинок Регала.

— Ймовірно. Він дуже вправний у гуртуванні слуг і підлабузників. Але він чинив би це зі злим заміром, щоб покарати тих, хто не танцював під його дудку.

— А я?

— А ви, моя королево-в-очікуванні, хочете нагородити своїх вірних слуг. Не маєте наміру карати всіх інших, а лише втішатися товариством тих, хто відповідає на ваші добрі почуття такою ж добротою.

— Я розумію. А хто цей менестрель?

— Меллоу Лагідний. Має якнайгалантнішу манеру догодити співом кожній дамі в кімнаті.

— Ти міг би дізнатися, чи вільний він цього вечора?

— Міледі, — я мимоволі усміхнувся. — Ви королева-в-очікуванні. Виявляєте йому честь, просячи його присутності. Він ніколи не буде надміру зайнятим, якщо йдеться про службу вам.

Вона знову зітхнула, але цього разу легше. Кивнула мені й підвелася. Усміхнувшись до своїх леді, попрохала, щоб вибачили її неуважність цього ранку, а тоді спитала, чи могли б вони сьогодні ввечері скласти їй товариство в її особистих кімнатах. Я дивився, як вони перезираються й обмінюються усмішками, та зрозумів, що ми добре впоралися. Я занотував у пам’яті їхні імена: леді Гопфул Надійна й леді Модесті Скромна. Вклонившись, я вийшов з кімнати, а мій відхід зостався майже непоміченим.

Так я став порадником Кеттрікен. Не можна сказати, щоб мене тішила ця роль компаньйона та інструктора, нашіптувача, що підказував їй, яке наступне па танцю має вона виконати. Насправді це було неприємним завданням. Я відчував, що принижую її своїми зауваженнями і псую, навчаючи тканню павутиння влади при дворі. Вона мала рацію. То були Регалові трюки. Хоча її ідеали були куди вищими, а вчинки куди людянішими, ніж у Регала, зате мої наміри були достатньо егоїстичними для нас обох. Я хотів, щоб вона зібрала владу у своїх руках, а тим самим міцно пов’язала трон і Веріті в думках усіх і кожного.

Щоденно, надвечір, я очікував виклику леді Пейшенс. Вони обидві з Лейсі сприймали ці візити дуже серйозно. Пейшенс вважала мене своєю цілковитою власністю, начебто я досі був її пажем і не думав ні про що інше, крім копіювання для неї якогось стародавнього сувою на її коштовному очеретяному папері. Або ж від мене вимагалося продемонструвати успіхи у грі на морських ріжках. Вона завжди дорікала мені за недостатні зусилля при виконанні цих завдань і витрачала не менше, ніж півгодини, соромлячи мене й таким робом намагаючись повчати. Я ж старався бути чемним і ґречним, але відчував, що вплутався у сітку їхньої змови, яка мала на меті не дозволити мені бачити Моллі. Я розумів, що Пейшенс діє мудро, але мудрість не лікувала від самотності. Попри їхні зусилля тримати мене здаля від Моллі, я бачив її всюди. Ох, не її саму, ні. Про неї нагадував запах товстої свічки, що виділяла такий милий аромат мірики, палаючи. Перекинутий через крісло плащ. Навіть медяники смакували мені як Моллі. Вважатимете мене безумцем за те, що я сідав біля свічки і вдихав її запах або ж вибирав саме те крісло, щоб торкнутися її вогкого від снігу плаща, сідаючи? Інколи я почувався так, як Кеттрікен, наче я тонув у тому, що від мене вимагалося, і що в моєму житті не зосталося нічого, що належало б тільки мені.

Щотижня я рапортував Чейдові про успіхи Кеттрікен у придворних інтригах. Це Чейд перестеріг мене, що певні дами, найбільше розамурені в Регалі, зненацька почали запобігати також ласки Кеттрікен. Отож я теж мусив її перестерегти, попередивши, до кого ставитися чемно, але не більше, а до кого щиро усміхатися. Інколи я думав, що радше убивав би тихцем для мого короля, ніж бути вплутаним у всі ці таємні схеми. Але тут мене викликав до себе сам король Шрюд.

Звістка прийшла рано-вранці, і я поквапом одягався, щоб з’явитися на очі короля. Це вперше він мене викликав, відколи я повернувся до Оленячого замку. Таке ігнорування мене непокоїло. Він був невдоволений мною через те, що сталося у Джампі? Звичайно ж, він сказав би це мені відверто. Так було досі. Проте непевність мені дошкуляла. Я намагався постати перед ним якомога швидше, усе-таки особливо подбавши про свій вигляд. Врешті мені не вдалося ні те, ні інше. Моє волосся, обстрижене під час пропасниці, якою я перехворів у горах, вже відросло, але стало так само буйним і неслухняним, як у принца Веріті. Що гірше, у мене почала сіятися борода. Барріч уже двічі звертав мені увагу, що краще б я вирішив запустити її або старанніше голився. Оскільки моя борода була такою ж лататою, як зимова шерсть поні, я двічі порізався, перш ніж вирішив, що дрібка щетини на обличчі менше помітна, ніж кров. Волосся я відкинув назад і пошкодував, що не можу зв’язати його у вояцький хвіст. Пристебнув до сорочки шпильку,