Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

Спостерігати за тим, як ельф робить амулет, було приємно. Він сидів за маленьким столом, за яким Дарка зазвичай читала книжки, чи заповнювала дохідно-розхідні зошити. Дарка сиділа в кріслі навпроти і спостерігала.

За тим, як невеликі шматочки дерева перетворюються в щось схоже на мереживо. За допомогою доволі великого ножа і досить швидко. Потім він ці мережива стискав між долонями. Тримав доволі довго. Хмурився. Щось іще вирізав. Дивився через мереживо на світло і відкладав вбік.

За тим, як він ці мережива склеює з допомогою магії теж спостерігати було приємно. Тонкі, ну зовсім не чоловічі на вигляд пальці, притискали мережива з дерева одне до одного і вони починали світитися. Насправді, чи ні, дівчина не розуміла. Можливо то прояв магії, який тільки маги побачити можуть. Але було гарно. Світло таке тепле, жовте, іноді з зеленуватими смугами. І мережива починали плавитися, як свічки. Чомусь не горіти, а саме плавитися. І ставали одним цілим. Вигиналися, немов були живими пелюстками квіток. Торкалися кінчиками одне одного.

За тим, як Лялянівель малював щось кінчиком пальця на тих живих пелюстках. Шматочками срібної луски. Палець — пензлик. Луска — фарба. І мережива ставали об’ємні і все більше схожі на дивну квітку, з вигнутими вперед пелюстками. А в серцевину ельф вклав маленький рожевий камінчик і квітка наче остаточно ожила. Ворухнула пелюстками. Найсвітлішими і найкоротшими обхопила камінчик. Розправила темні з самого краю. Інші зігнулися по різному і застигли.

— Десь так, — сказав Лялянівель і посміхнувся.

Задоволено посміхнувся.

І це було так дивно, що Дарка завмерла, боячись цю посмішку злякати.

— Ось, — сказав ельф, підкинувши квіточку на долоні. — Поглинач, на випадок, якщо щось піде не так. І допоможе, підсилить відчуття. Якщо не відчуваєш, що робиш, нічого хорошого зробити не вийде. Контролювати не зможеш.

Дарка обережно кивнула.

А потім знову спостерігала. За тим, як Лялянівель протягує через пелюстки нитку, незрозуміло з чого зроблену. Бо спочатку він її розтягував, демонструючи, що не порветься.

Зав’язав вузол. Пояснив:

— Можна носити на шиї, але коли будемо займатися, потрібно тримати в долонях.

Дарка кивнула. Завмерла, як полохлива пташка, коли Лялянівель підійшов і повісив амулет їй на шию. Обережно торкнулася кінчиками пальців.

На дотик квітка зовсім не була схожа на дерев’яну. А камінчик, здається, взагалі був теплий.

— Спробуємо? — обережно спитала Дарка.

Лялянівель знову посміхнувся і кивнув. Якось занадто часто він посміхається. Може звикає? Чи перед родичами, навіть такими сумнівними, як вона, в них не прийнято занадто старанно тримати ляльковий вираз обличчя?

І не спросиш, бо ще не так зрозуміє. Або згадає, що не збирався поруч з нею вести себе так вільно.

Дарка ледь не хихикнула, бо в голову залетіло дивне гасло: «Хочеш приручити ельфа? Спитай у мене як!».

— Щоб знайти в собі щось, що ти навчилася не помічати, потрібно знати, що шукаєш, — сказав Лялянівель і сів на підлогу, склавши ноги дивним кренделем. Він подивився знизу вгору і поплескав долонею перед собою. Мовляв, сідай теж, чого чекаєш. — Потрібно ні про що не думати, просто слухати простір. А я спробую доторкнутися до твоїх рук моєю силою. Амулет нехай поки на шиї висить.

Дарка кивнула, хоча чудово пам’ятала як уже той простір слухала і старалась не думати. Чомусь, коли не потрібно не думати, думки в голову лізуть, штовхаючись ліктями і роздаючи стусани одна одній. Краще б не казав що не потрібно думати.

Дівчина тихенько зітхнула. Сіла навпроти ельфа і поклала долоні на його. І вперше помітила, що тендітні руки Лялянівеля не такі вже й маленькі. Як у неї. А в неї руки не дівочі, через що вона деякий час ніяковіла, носила рукавички, ховала їх під шалики.

Ось і старайся не думати.

Іще руки у ельфа були сухі і теплі. Тверді. Не м’якенькі і вологі, як в деяких.

— Не думай, — нагадав Лялянівель. — Загляни в себе. Відчуй те, що навколо. Легенький протяг між вікном і дверима, який заносить в кімнату тепло і квітковий аромат. Прохолодну вологість від підлоги, яку вона копила всю ніч, а тепер віддає. Легкий запах крейди від каменів, з яких складені стіни і горіховий від шафи. Воно все є в цій кімнаті. Просто відчуй, шкірою, дивлячись у себе. І дихай, як я.

Дарка заплющила очі і постаралася зосередитися на диханні. Ледь чутному. Тихому і спокійному. І стала дихати так же, в такт, не відкриваючи очей. Потім вона відчула протяг, він торкався обличчя, несучи з собою одночасно тепло і прохолоду. І постійно рухався, перемішуючи повітря, підхоплюючи видихи і забираючи їх з собою. Руки Лялянівеля, мабуть через це, почали здаватися дуже твердими і ледь не гарячими. А потім вона відчула що і їх огортає ледь помітний рух. Рух чогось незрозумілого. Його захотілося помацати і вона провела пальцем по пальцю ельфа, відчуваючи як цей рух зминається, немов тканина. Дарка так здивувалася, що відкрила очі, їй потрібно було це побачити. І вона майже вловила мерехтіння, коли ця тканина почала розправлятися, перетворюватися на воду, а потім на повітря. Звідкись Дарка знала, що так воно і є. Вона навіть наклонилася вперед, щоб бачити краще. Лялянівель чомусь повторив цей рух… або він його почав першим? І Вони ледь не зіштовхнулися лобами. Дівчина ще відчула, що від ельфа пахне якимось деревом із тих, на корі яких різні настоянки роблять. І магія пропала.

Точніше, зосередженість на ній розлетілася клаптиками. Дрібними і блискучими. В той самий момент, коли на підлогу щось важко і голосно впало.

— Карригарра, — прогарчав Лялянівель, миттєво встаючи на ноги і тягнучи за собою Дарку.

Свариться, відсторонено подумала дівчина і здивовано подивилася на досить велике яйце. Схоже на гусяче, тільки чомусь чорне і з незрозумілим білим символом.

— Хоррана! — топнув ногою ельф, яйце підскочило і розвалилося на шматки.

Але з нього так ніхто і не вилупився.