Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

- Ну так. І що такого? Можна подумати, ви ніколи собі нічого такого не дозволяли, а ваша пара в цей час...

Він нахилив голову. Видно совість його все ж мучила. І ще я вловила згадку про якийсь гарем.

О боги всесвіту - у нього був колись цілий гарем? А мені не можна взяти одного покровителя, і то тимчасово й з дозволу ректора!  Він дозволу у мене до речі не питав. 

Козззел.

- А наречена адепта Валеріана бува, не ваша прекрасна дама, пане Ректоре? Питаю виключно щоб не порушити ваших інтересів і зобов'язань перед тррретіми осссобами.

- Вона наступниця престолу сусідньої держави. І ви що, хочете розпалити міждержавний конфлікт через свої претензії, до того ж нічим не підтверджені?

Хочу-не хочу…

Яка вже різниця, чого я хочу. У мене строку хотіти не більше тижня.

- Пане ректоре, то не захцянка. - терпляче пояснила цьому самопризначеному прокуророві. - Мені необхідно, а не хочеться. Інакше все пропало. І я зовсім не хочу порушувати ваш спокій або заважати зобов'язанням. Валеріан, так Валеріан. Їх володіння межують з Кринжовою Трясовиною з іншого боку. І завжди є якісь територіальні претензії. А я можу запропонувати панові прем'єр-міністру гідне відкупне, якщо він згодиться поступитися територією або просто не захоче довго воювати за болото. Але ви праві. У мене нема підтвердження прав. Крім того неважливого факту, що тільки я можу дістати з дна те, що там лежить. Ніхто інший не зможе. Навіть професор фон Ешенбах, при всій повазі до його фаху й авторитету серед кращих крадіїв всесвіту й околиць. А Фіолента потім хай забирає свого Валеріана. Мені він уже і так настогид. Секунди лишньої не протримаю.

- Адептко. У мене від вашого голосу голова паморочиться й у вухах дзвенить. Я категорично проти торгівлі собою особисто вами. Завжди є якийсь вихід. І так, я зовсім забув. - наче прокинувся Змій. - Що мені до ваших проблем? Ви ж мене зрадили й підвели під суд. А смертна кара тут ще існує.

- Пане ректоре. Ну хто тут зможе привести вирок до виконання. Ви оце зараз серйозно?

- Довічне ув’язнення - то краще, адептко? То вам, людям, якихось вісімдесят років просидіти в темниці, і все. А мені вічно - то саме довічно. Ми не вмираємо, якщо нас не вбити. От вам це майже вдалося до речі.

- Ви ж можете покинути цей світ, пане ректоре. І не треба буде сидіти вічність.

- Як я його покину, якщо моя пара померла і навіть…

О, знову почалося. Мене накривають з головою його туга і безнадія.

Вони не мої… не мої вони, я сказала! Я - оптимістична реалістка.

І мені не до депресій!

ЗМІЙ

- Пане ректоре - заверещала ця зрадлива адептка. - я зараз  збожеволію! З чого ви взяли, що то була ваша пара? Ви досі живі. А мали б померти, якби вона померла.

Вона все підмічає, проноза така.

Але мене не так просто збити.

- То,мабуть, якась аномалія, адептко. Бо я точно знаю - то була моя пара. І я все одно, що вмер. Просто це не видно поки що.

- Не вмерла ваша пара. То все самонавіювання. пане ректоре. Не вмерла вона.

Голос у неї просто гіпнотичний, бо чого б ще я слухав  цю явну брехню? 

-  Я знаю.  Я це точно знаю. Я навіть її знаю.  І де вона зараз. - прошепотіла ця спокусниця наче просто мені у вухо.

- Отепер я точно помираю, адептко. У мене передсмертне марення, і яке ж воно прекрасне…

В голові вчувся сердитий тупіт, наче хтось дуже маленький і дуже сердитий марширував по моєму черепу.

- Пааане ректоре. Ви хоч перекиньтеся на рахунок три. То не ви вмираєте. А я. Від холоду. Раз, два… ТРИ. 

Я аж підскочив, у повітрі стаючи людиною. І побачив, як адептка Тян підлітає свічкою над баштою і пологою дугою вилітає за край зубців.  

-Як? Звідки? Де вона взялася на мою голову, ідіотка якась - думав я, стрибаючи за нею уже драконом.

Звісно я встиг. Ну принаймні мені так здалося. І я уже передчував, як зараз придушу поганку. Але вона щезла з мох кігтів. А голос в голові сказав УПС. І  замовк. Але я знав, що адептка вражена не менше, ніж я.                                                        

- Адептко Тян, то на вас нестабільні чари невидимості? Ви живі? 

- Сама не знаю - її розстроєним голосом, що тихо шелестів в моїй голові, можна було розчулити й розжалобити одразу не менше, ніж трьох драконів.

- Але хіба це життя. - шепіт став трохи голоснішим. - Обережніше, пане ректоре. Коли ви так робите, у мене починається морська хвороба. Це називається бочка?

- Мертва петля це називається, адептко. Бо я зараз вмру. Нарешті. І це буде невимовна насолода - ніколи більше не ловити адепток в повітрі й не чути голосів в голові. Але мене дещо дивує.

- Дещо? Дещо! Тільки дещо?! - от знову кричить, що я такого сказав?

- Так, мене дивує одне, адептко. Але дуже сильно. Хто завгодно на вашому місці уже б вимагав на собі одружитися. Як чесного ректора, дракона і лицаря, що тримав вас в обіймах.

- Оце у вас такі обійми, пане ректора? Зовсім не треба мені такого щастя. І я нічого не вимагаю. І не вимагатиму. Шлюби звершуються на небесах. І просити собі щось отаке - дякую красно й премного…

Ніякої поваги. Убив би. 

- Пане ректоре, нам не туди. Нам як раз в протилежну сторону від академії. Бо там суд і вирок. Ваші. Довічне ув'язнення або страта. Ви ж цього не хочете?

- Ні.

- От і прекрасно. Нам - у Кринжову Трясовину.

- І цього я теж не хочу, адептко. 

- Пане ректоре, вам ніхто не казав, що ви капризний і непостійний?

- Казали, адептко. Як раз після того, як я відмовлявся одружуватись. Бо я цього не обіцяв.

- А я вам кажу це після того, як ви відмовляєтесь робити те, що обіцяли. 

- Я? Вам? Обіцяв?  У мене було помутніння. Запаморочення свідомості. Я був недієздатний. Ви все брешете, от.