Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Питання українсько-білоруського національного кордону було винесене на політичний порядок денний після російської Лютневої революції 1917 р. Як відомо, Центральна Рада заявила про безперечно український характер Волинської, Київської та Чернігівської губерній (з тих, що на білоруському прикордонні). Українські політики також не виключали можливості входження до майбутньої української автономії окремих територій північніше, передусім Берестейщини. Уперше про необхідність визначення меж Білорусі як майбутньої автономії у складі федеративної Росії було заявлено на з’їзді білоруських національних організацій у Мінську 25—27 березня 1917 р. Було запропоновано створити комісію науковців для розробки цього питання. Ця комісія так і не розпочала своєї роботи, проте з’їзд у Мінську поклав початок білоруському державотворенню. Невдовзі з’явилася Велика Білоруська Рада та інші національні представницькі органи. Однак, на відміну від українців, білоруси не змогли утвердити свою владу протягом 1917 р., і черговий національний з’їзд у Мінську розігнали місцеві більшовики. Аж до 1920 р. білоруські національні сили самостійно не контролювали територію жодного повіту Білорусі. Тим не менше, урядові структури діяли весь час і навіть були учасником дипломатичних відносин. Зокрема, білоруська делегація виїхала до Берестя, де на початку 1918 р. тривали переговори УНР, радянської Росії та Центральних держав про ліквідацію Східного фронту Першої світової війни.

Делегація Білорусі до переговорів у Бересті допущена не була, а її представники перебували там, по суті, у ролі радників делегації УНР. Німеччина та її союзники розглядали Білорусь як частину Росії. На відміну від Литви та України, окуповані білоруські території Німеччина збиралася повернути назад Росії після сплати більшовиками контрибуції. За умовами договору між Німеччиною і Австро-Угорщиною з одного боку та УHP з іншого (9 лютого 1918 р.), Україна діставала Холмщину і Берестейщину, з чітко окресленою лінією кордону. Якщо на захід від цієї лінії перебувало Регентське Королівство Польське, то як північного сусіда розглядали не Білорусь, а Литву. Північна лінія кордону УНР, визначена у Берестейській угоді, перетинала із заходу на схід Гродненську губернію. На межі Гродненської і Мінської губерній (район Вигоновського озера) ця лінія уривалася. Доля південних повітів Мінської губернії залишалася невизначеною.

Протягом лютого-березня німецька армія окупувала більшу частину Білорусі, у тому числі Мінськ. Структури білоруського національного руху, сподіваючись на підтримку Берліна, вийшли з підпілля. За цей час ними було видано три статутні грамоти (аналог універсалів Центральної Ради), якими проголошувалося створення Білоруської народної республіки (БНР) та її незалежність. У третій статутній грамоті (25 березня) визначалася територія БНР. На українській ділянці вона охоплювала Могильовщину, білоруські частини Мінщини, Гродненщини, Чернігівщини, а також суміжні частини сусідніх губерній, заселених білорусами. За основу визначення національної території білоруси, як і українці, брали етнографічний критерій. На той час найбільш авторитетним джерелом з цього питання вважалися праці російського філолога Єфима Карського. 1917 р. вийшла з друку укладена ним «Етнографічна карта білоруського племені». Вона задовольняла білорусів усім, окрім того, як на ній було показане Західне Полісся, зокрема Берестейщина. Карський «віддав» ці землі українцям.

Після фіаско у Бересті білоруси сподівалися надолужити втрачене на переговорах з УНР. Делегація вже незалежної БНР прибула до Києва у квітні 1918 р. Перед нею стояла низка завдань: домогтися офіційного визнання своєї республіки, отримати фінансову позику, а також владнати з українцями територіальне питання. Під час переговорів білорусам продемонстрували на карті два варіанти проходження кордону. «Етнографічна лінія» залишала на українському боці Берестейщину і правобережжя річки Прип’ять. Це відповідало даним більшості етнографічних карт, починаючи з Олександра Ріттіха і завершуючи Степаном Рудницьким. «Стратегічна лінія» проходила північніше: територією Слуцького, Бобруйського і Рогачівського повітів, залишаючи Україні все Полісся, включно з повітами, населеними переважно білорусами, — Гомельським, Річицьким, Мозирським і Пінським. Обидві лінії починалися на заході від Вигоновського озера. Українська делегація не мала наміру обговорювати ділянку кордону західніше від озера (південь Гродненської губернії), посилаючись на те, що це питання вже остаточно вирішене Берестейською угодою.

Українська делегація обґрунтовувала «стратегічну лінію» міркуваннями економічної доцільності, безпеки та необхідністю контролю над залізницею Берестя-Брянськ. Білоруським дипломатам дали зрозуміти, що Київ сумнівається у державних перспективах БНР і прагне відсунути кордон якомога далі, побоюючись, що північним сусідом України врешті виявиться не миролюбна Білорусь, а ворожі Росія чи Польща. Білоруська делегація намагалася відстоювати етнографічний критерій, згідно з яким претендувала на Стародубщину, але при цьому не відмовлялася також і від Берестейщини. У крайньому разі білоруси пропонували створення спільного протекторату в басейні Прип’яті, але українська делегація відхилила цю ідею. Натомість українці запропонували створення з Гомельського, Мозирського і Річицького повітів «білоруського П’ємонту» у межах УНР. Таке виявилося неприйнятним для представників БНР. Тож переговори про кордон зайшли у глухий кут. Білоруська делегація попросила відкласти розгляд цього питання до кінця квітня.

Державний переворот 29 квітня, який привів до влади гетьмана Павла Скоропадського, негативно позначився на українсько-білоруських відносинах. Гетьман припинив переговори, враховуючи, що уряд БНР не мав реальної влади у себе в країні. У червні Українська Держава поширила свою адміністрацію на південні повіти Мінської та Могильовської губерній, тим самим практично реалізувала на практиці проходження кордону згідно зі «стратегічною лінією». На переговорах із радянською Росією, які почалися у тому ж місяці, українські делегати розглядали ділянку від Вигоновського озера до Стародубщини в контексті українсько-російського територіального розмежування. У період Директорії УНР українці представили «стратегічну лінію» як основу для північного кордону республіки на карті, підготовленій для Паризької мирної конференції. Натомість білоруси продовжували відстоювати власний погляд. На початку 1919 р. видавництво Вільгельма Гартмана у Берліні опублікувало кольорову мапу під назвою «Карта Беларускай Народнай Рзспублікі / Carte de la République Democratique Blanche-Ruthénienne». Карта, на якій уперше позначені межі БНР, призначалася спеціально для Паризької мирної конференції. Основна ділянка кордону з Україною проходила південною межею Гродненської і Мінської губерній. Також до складу БНР зараховувалася Стародубщина та інші північні частини Чернігівської губернії.

Починаючи з січня 1919 р. питання міждержавного кордону УНР і БНР втратило практичну значущість, оскільки обидві республіки стали ареною воєнного протистояння більшовиків та Польщі. Надалі територіальне розмежування стало проблемою радянського національно-державного будівництва. У ході наступу Червоної армії на захід були проголошені Соціалістична Радянська Республіка Білорусії (СРРБ) та Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Декларований кордон між двома республіками загалом відповідав міжгубернському: Білорусі визначили Гродненщину, Мінщину і Могильовщину; на українському боці залишалися Волинь і Київщина. Наслідуючи традицію БНР, СРРБ також претендувала на північ Чернігівщини (Стародубщину), але тоді це питання не було остаточно вирішене у Москві. Протягом січня-лютого більшовики ухвалили рішення про злиття Білоруської Радянської Республіки з Литвою та їх перетворення на Соціалістичну