Читати книгу - "Приборкати дракона, Ліра Куміра"

А це був дзвіночок. Найімовірніше, старшенька не захоче мене бачити, і мені буде складно їй хоча б щось пояснити. Чи треба казати, що я боялася саме такої реакції?

Розпрощавшись із батьками, я поспішила до себе. А щойно двері з глухим стуком зачинилися у мене за спиною, як я почула тихий голос сестри:

- Він проміняв мене на Маріанну, - я зробила кілька кроків уперед, помічаючи силует у кріслі біля вікна. - Я б усе зрозуміла, якби це був хтось інший... але ця пліткарка? Чим вона краща за мене? - Опинившись за лічені секунди поруч, я стиснула в міцних обіймах свою заплакану гостю.

- Велійська і в підметки тобі не годиться! - Гладила Ліару по волоссю, безсоромно радіючи тому, що моя сестричка на мене не тримала зла. - Зате я навіть рада, що саме вона дісталася Анрійському-старшому, - зловтішно посміхнулася, помітивши інтерес в очах своєї співрозмовниці, вона навіть плакати на деякий час перестала.

- Чому? - Я зробила невеличку паузу, загадково гмикнувши, після чого виклала свої роздуми:

- Уяви, як це щодня бачити невдоволене обличчя Маріанни? І це її: "зефір занадто солодкий", - пробурмотіла, копіюючи манеру мови згаданої раніше дівиці.

- Ахах, а ще ось це: "боже, я з'їла ціле тістечко, мабуть, погладшала на кілька кіло. Подивися, живіт виділяється?", - моя сестра долучилася до затіяної мною гри, і ми дозволили собі сьогоднішньої ночі побути на місці згаданих раніше пліткарок.

Чому б і ні, якщо це може допомогти Ліарі хоча б трохи зцілити зранене серце? Пізніше вона ще виплаче те, що залишилося в душі, але нашій старшенькій буде значно легше. А головне, ми чи не вперше стали настільки близькими, адже раніше моя сестра не поділяла моїх поглядів на життя.

Чи, може, ми не вміли слухати одна одну, намагаючись кожна відстояти свою думку?

Так ми й просиділи доти, доки небо не забарвилося яскравими фарбами світанку. А щойно я вляглася в ліжко, сподіваючись хоч трохи подрімати, перш ніж настане ранок і прийде час пожинати плоди нашого з імператором договору, у вікно постукали.

Сказати, що я здивувалася - нічого не сказати. 

- І кого там захмарні принесли? - Прокряхтівши, немов тисячолітня стара, я накинула халат і наблизилася до щільної штори, що закривала мені весь огляд. - Святі ховрахи-перебіжчики! Що ти тут забув? - Запитала в Анрійського, який застиг по той бік скла.

- Сандро, впусти мене, нам потрібно поговорити, - ну так, а через двері якось занадто банально ходити в гості. Я примружила очі, вирішуючи, що мені робити з цим крилатим непорозумінням за вікном. - Вибач, але не могла б ти поквапитися, моїх сил ледь вистачає, щоб утримуватися. Тут третій поверх як-не-як, а моє магічне джерело ще не відновилося, - треба ж, а він, виявляється, помітив.

Хмикнувши своїм думкам, я все ж таки відчинила одну стулку, впускаючи пізнього (чи варто сказати раннього?) візитера у свою спальню, відчувши себе при цьому героїнею любовного роману з бібліотеки своєї середньої сестри. Так, вибір книжок у Астелії був широким, і я інколи пробиралася до святая святих дівочого світу, щоб поцупити для читання одну із сотень історій.

- Ну і? - Втупилася на застиглого бовваном хлопця, войовничо склавши при цьому руки під грудьми.

- Привіт, - широко посміхнувся мені цей смертник, а я підвела одну брову, очікуючи на продовження його монологу. - Ти не сильно злякалася? - шумно видихнула. Ну, просто дуже важлива бесіда, вона, зрозуміло, не могла почекати до понеділка.

- А чого мені боятися? Ти поводився цілком непогано, до того ж Його Величність досить швидко створив оберіжне коло, тож я була захищена, - вирішила все ж таки підтримати одногрупника, пам'ятаючи про його нестабільні після перевтілення емоції.

- Дякую, що не кинула. І що не уникаєш зустрічі, хоч я все ще не зовсім контролюю свою другу іпостась, - ееее... а де колишній зарозумілий Лекс? До нього я якось більше звикла.

- Кхм... Нема за що. Це все, про що ти хотів поговорити? - Час невблаганно втікав, і ось вже перші промені сонця заглядали в моє прочинене вікно. Тут би поспати пару годинок хоча б, а він...

- Не зовсім, - і чого, питається, мнеться? Здається, мого суперника підмінили, видавши не цілком упевненого в собі двійника за оригінал. - Річ у тім, що я ще раніше планував із тобою поговорити про нас. Але втрутилися батьки і, як завжди, поспішили, і тепер я боюся, що ти все неправильно зрозуміла, - випалив скоромовкою, дивлячись мені прямо у вічі.

- Так... якщо в тебе в планах було мене заплутати, то я тебе вітаю. Тобі це вдалося на всі сто. Але давай розберемося: ти хочеш мені сказати, що наші ймовірні заручини не було рішенням голів наших сімейств? - Анрійський ствердно кивнув, чим практично відправив мене в технічний нокаут. - І виходить, що це ти вибрав мене у свої майбутні дружини? - О боги, це навіть подумки звучало нерозумно.

- Все вірно, - ні, ні і ще раз ні, я не готова до такого роду одкровень. І коли я жартувала про себе, як про героїню любовного роману, то зовсім не це мала на увазі. А тут ще... - Чому ти мочиш? - Гарне запитання! Я б навіть сказала геніальне, от тільки сарказм у ситуації, що склалася, краще вже залишити при собі.

Ситуацію врятував стукіт у двері. Ну як врятував... Думки мої відразу ж перетекли в іншу площину, і тепер єдиним, про що я думала, було бажання виштовхати свого візитера назад у вікно. Ось тільки я пам'ятала про магічний резерв хлопця, який не встиг ще відновитися, і третій поверх за стіною.

От невдача.

- Лізь під ліжко! - Не придумавши нічого кращого, я відправила Анрійського під згаданий раніше предмет меблів.

Вже не знаю, звідки в мене з'явилася ця ідея, її явно підкинула моя розбурхана підсвідомість, а тим часом із коридору почувся голос Стенії:

- Леді Алісандра, до вас гість. Я можу увійти, щоб допомогти вам зібратися? - Ось тільки цього для повного щастя мені й не вистачало.

- Ні! - Відповіла надто різко, після чого все ж таки заговорила спокійнішим голосом: - Я вже практично зібралася сама. Кличте гостя, - хоч би це була Мірайя.