Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

Найбільше допоміг полк. Дяченко у тому, що постачав німецькими військовими документами — «in bianco», давав вказівки, як і де ними послуговуватись. З ними можна було вільно пересуватись в будь-якому напрямку. З часом підпільні майстри дуже вдало такі папери підробляли.

З визначніших поїздок на ці документи пригадую поїздки кур'єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги, Братіслави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурився: «Люди добрі, майте якусь совість. Ви думаєте, що я міністр Райху?» Одначе потрібні папери вистарався.

На його листовні рекомендації я їздив з його заступником Павлом Каліновським до Президента УНР А. М. Лівицького у Варшаву наприкінці 1943 року. Я був уповноважений говорити з ним про військові кадри для УПА. А ще іншим разом відвідали Президента УНР члени УГВР в місті Ляску біля Лодзі, де він перебував в маєтку полк. Куниці.

Крім документів, полк. Дяченко передавав для УПА, через свої, тільки йому відомі джерела, певну кількість зброї (зокрема короткої і ґранат).

В період боїв за Ковель на Волині курінь УПА Лисого мав труднощі пробитись, згідно з вказівками УПА, за фронтову лінію в совєтське запілля. При допомозі полковника курінь виконав наказ.

Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з'єднаннями, що там важко було пересуватись. Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, ризикуючи своїм життям, допоміг в районі Матієва наладнати зв'язок із запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. Сталась така пригода, що при передачі зброї в підпілля «пропав» і один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний.

«Старий», як ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть ображений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідуємо і зброю повернемо. Кулемет, очевидно, не вдалось віднайти.

З часом відносини між нами покращали, й при першому побаченні полковник сказав мені: «Знаєте, друже, за крадіж вояком навіть барахла у воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай вже воно так і присохне».

Пригадую й таку подію. На вулицях Холма німці, за допомогою «землячків», арештували двох підпільників, яких з Рівненщини було перекинено на Холмщину. При них знайшли нелеґальну літературу. І в цій справі допоміг полк. Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його поруку їх звільнили. В околицях м. Дивина на Ковельщині фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що туди прийшов поранений з-за фронту, який потребує негайної допомоги. Був це провідник округи «Малий». Ним зайнявся полк. Дяченко, влаштував його в німецькому шпиталі, де йому оперували ногу (вийняли кулю), і він згодом прийшов до здоров'я та зв'язком відійшов на Сарнищину в 1944 році.

Винятково прислужився підпіллю полк. Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це був великий ризик, бо він знав, що ці люди ніколи німцям не служитимуть, одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня повернулись у підпіллі продовжувати антинімецьку боротьбу. У зв'язку з цим полк. Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна закінчувалася, штаб полк. Дяченка був розформований — і наш зв'язок перервався.

В березні 1945-го німецький уряд визнав Український Національний Комітет у Німеччині єдиним представником українського народу й дав згоду на створення Української Національної Армії — УНА. Після тої декларації в цій справі розпочалось формування протипанцерної бригади «Вільна Україна», командиром якої ген. Шандрук призначив полк. Дяченка. Цю частину сформовано в Німеку під Берліном, заприсяжено ген. Шандруком як 2-гу дивізію УНА і з часом перенесено в Чехословаччину до м. Гляц.

В протипанцерній бригаді, як згадує полк. Дяченко, вирізнялась в 2-му курені 4-а сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в p-ні Гляца. В квітні 1945 р. з доручення УГВР я був призначений зв'язковим до ген. Шандрука.

На його наказ я два рази відвідав протипанцерну бригаду в м. Гляцу. Це була моя чергова зустріч з полк. Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від ген. Шандрука, щоб він старався зберегти бригаду й уникав боїв, враховуючи, що це військове з'єднання було щойно в процесі формування. На це полк. Дяченко досить різко мені відповів своєю любимою поговіркою: «Пес їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати — дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту».

Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. В розмові з ними я пригадав їм про наше ставлення до німців і вказав, що їхнє перебування в бригаді слід розуміти як припадкове і перехідне, одночасно треба уникати всіляких фронтових дій.

Прийшов кінець війні. Втрата у війні двох дорослих синів з першого подружжя гнітила генерала. Та ласкава доля, що з'єднала його в буремних днях з п. Оленою, послала йому останню радість — малого Петруся.

З виїздом до США життя старого вояка замкнулось в вузькому родинному колі, більше часу він присвячував синові та дружині Олені. Займався фотографією, плеканням квітів, зокрема любив троянди. Почав писати спомини.

Іван Буртик

БРИГАДА МАЙОРА ПІТУЛЕЯ-2-ГА БРИГАДА УНА

Згідно з маршрутом, по довгих труднощах, бригада майора Пітулея заквартирувала в бранденбурзьких казармах, майже за 50 км. на захід від Берліна. З уваги на повітряні атаки, штаб команди примістився в містечку Бріллова, 5 км. від Бранденбурга, за каналом Гафе. Обидві бригади були розташовані далеко одна від одної і, як відомо, під кожним оглядом між собою різнилися. 1-ша бригада командира Дяченка — приятеля Шандрука, на 80 відсотків складалась із східноукраїнських вояків, вибраних Дяченком, і 20 відсотків галичан. 2-га — Пітулея, колишнього коменданта львівської поліції,