Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі"

— Мого милого звуть на «С»[39], — мовила, не Стримавшись, Аліса. — Я його люблю, бо він Сміливий. І не люблю його на «С», бо він Сердитий. Годую я його Сиром і… і Сіном. А мешкає він у… у…

— У Салоні, — невинно сказав Король, що й гадки не мав підігрувати Алісі, яка силкувалася згадати якесь місто на «С». — А другого Гінця звати Кеп-Ель-Юшник. Бачиш, у мене їх двоє: один ганяє туди, а другий — сюди.

— Прошу? — спантеличилася Аліса.

— Просити не вельми гарно. А ти ж наче пристойна дівчинка, — сказав Король.

— Я просто хотіла сказати, що не розумію, — пояснила Аліса. — Як це — один туди, а другий сюди?

— Скільки тобі товкмачити! — промовив Король нетерпляче. — У мене їх два: один рухається, другий — чухається. Одного по щось посилаю, а другого — з чимось зустрічаю.

Цієї хвилини прибув Гонець. Він був такий захеканий, що не міг вимовити й слова, тільки вимахував руками та корчив до Короля страшні гримаси.

— Ця панночка любить тебе, бо ти сміливий, — відрекомендував Алісу Король.

Цим він сподівався відвернути від себе увагу Гінця. Та ба! Його англо-саксонські манери дедалі химернішали, а очі закочувалися все навіженіше.

— Ти мене лякаєш! — забідкався Король. — Ой, мені аж наморочиться голова. Дай-но мені сиру!

І тоді, на превелику Алісину потіху, Гінець розв'язав торбину, що висіла в нього на шиї, і видобув звідтіля кружальце сиру. Король тут-таки жадібно його стеребив.

— Давай ще! — зажадав Король.

— Більше не залишилось. Хіба сіно… — відповів Гінець, зазираючи в торбу.

— Тоді сіна, — прошепотів Король знеможеним шепотом.

Сіно Короля помітно підживило, й Аліса полегшено зітхнула.

— Коли непритомнієш, нема нічого кращого, як похрумати сінця, — сказав Король до Аліси, вминаючи цілий віхоть.

— Як на мене, куди ліпше побризкати водою, — відказала Аліса. — Або понюхати нашатирної солі.

— Я не сказав: «нема нічого ліпшого», — відповів Король. — Я сказав: «нема нічого кращого».

Аліса не посміла йому перечити.

— Тебе хтось випереджав на шляху? — спитав

Король Гінця і простяг руку по другий віхтик сіна.

— Ніхто, — відповів Гінець.

— Свята правда! — сказав Король. — Ця панночка теж його там бачила. Виходить, Ніхто прудкіший за тебе!..

— Я мало не на четверо розриваюся, — похмуро кинув Гінець, — і Гарантую, що ніхто не прудкіший за мене.

— Ні, він таки прудкіший! — заперечив Король. — Інакше Ніхто не з'явився б на шляху першим… Але, бачу, ти вже віддихався — ану лиш розповідай, що діється в місті.

— Я краще пошепки, — сказав Гінець і, склавши долоні дудочкою, нахилився до королівського вуха.

Аліса пошкодувала, що від неї криються — їй також хотілося почути новини. Проте замість шепотіти Гінець крикнув на все горло:

— Вони знову взялися за своє!

Горопашний Король аж підскочив і затіпався, як у пропасниці.

— Це, по-твоєму, шепіт? — заволав він. — Ще раз отак шепнеш — шкварчатимеш у киплячій олії! У мене в голові наче землетрус прокотився!

«Хіба що маленьке землетрусенятко», — подумала Аліса.

А вголос сором'язливо спитала:

— Хто взявся за своє?

— Як хто? Лев та Одноріг, звичайно, — відповів Король.

— Б'ються за корону?

— Певна річ, — ствердив Король. — І що найкумедніше — незмінно за мою. Гайда, погляньмо!

І вони побігли. На бігу Аліса пригадувала собі слова старовинної пісні:

На майдані за трон бились Лев з Однорогом пресміло,

Лев Однорога бихоша й товкоша у гриву і в тіло.

Їм міщани несли хто хлібець, хто пиріг з диво-тіста,

А опісля звитяжців преславних відбарабанено з міста.

— І той… хто переможе… здобуде корону? — ледь спромоглася спитати Аліса, бо від бігу їй геть сперло подих.

— Та ти що, голубонько! — відказав Король. — Отаке придумала!

— Бу… будьте… ласкаві, — знову озвалася Аліса за якийсь час, — с-станьте… на хвилинку… щоб від… віддихатись…

— Я вельми ласкавий, — відказав Король, — та не вельми проворний. — Бачиш, хвилинка лине, як стріла, — як тут на неї станеш?

Алісі забракло духу щось відповідати, тож далі вони бігли мовчки, аж нарешті вибігли на майдан, де вирував величезний натовп, посеред якого билися Лев з Однорогом[40]. Їх огортала така хмара куряви, що спочатку Аліса не могла навіть дібрати, хто з них Лев, а хто — Одноріг, але нарешті — за вистромленим рогом — вона розпізнала Однорога.

Усі троє й собі пристали до натовпу, неподалік від Кеп-Ель-Юшника — другого Гінця. Він спостерігав за поєдинком, тримаючи в одній руці горнятко чаю, а в другій — хліб з маслом.

— Він щойно з в'язниці, — шепнув Алісі Саєць. — Цей чай він не допив ще перед в'язницею. — А там, знаєш, який харч? Самі устричні скойки… Ось чому він такий голодний.

Він ніжно обійняв Кеп-Ель-Юшника за плечі і спитав:

— Як ся маєш, хлопчино?

Кеп-Ель-Юшник оглянувся, кивнув і знову взявся за хліб з маслом.

— Чи був ти в тюрмі щасливий? — допитувався Салонний Саєць.

Кеп-Ель-Юшник оглянувся ще раз, і кілька сльозин тоненькою цівочкою збігли йому по щоці, але з вуст не зірвалося й слова.

— Ну, чого ти мовчиш? — крикнув Саєць.

Але Кеп-Ель-Юшник тільки дожував хліб і відсьорбнув чаю.

— Тобі що — заціпило?! — закричав Король. — Як іде поєдинок?

— Нормально, — відказав він здушеним голосом, над силу ковтаючи добрячий шмат хліба. — Обидва гепалися додолу десь по вісімдесят сім разів.

— Тоді, гадаю, свій хліб вони їстимуть не дурно! — зважилася на слово Аліса.

— Хліб уже чекає, — відповів Кеп-Ель-Юшник. — Ось я його також їм.

Тим часом у двобої настала перерва, і Лев з Однорогом, тяжко відсапуючи, посідали на землю.

— Десять хвилин на перекуску! — оголосив Король.

Саєць із Кеп-Ель-Юшником негайно почали розносити таці з накраяним хлібом. Аліса також хотіла скуштувати, але хліб був дуже черствий.

— Не певен, чи вони сьогодні ще битимуться, — сказав Король до Кеп-Ель-Юшника. — Іди й звели барабанникам, нехай починають!

Кеп-Ель-Юшник зараз же пострибав, мов польовий коник.

Хвилину-другу Аліса мовчки дивилася йому вслід. Раптом вона стрепенулась.

— Дивіться, дивіться! — скрикнула вона і рвучко показала рукою. — Біла Королева! Он вона біжить через Поле![41] Вихопилася з лісу, мов на крилах! Ну й моторні ці Королеви!

— За нею, мабуть, женуться якісь вороги, — озвався Король, навіть не повернувши голови. — Той ліс ними аж кишить.

— І ви не кинетесь їй навперейми? — запитала Аліса, дивуючись із його незворушності.

— Нема потреби! — відказав Король. — Вона ж, бач, літає, як стріла, — хіба ж її переймеш? Та, коли хочеш, я зроблю