Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі"

Тут повз них, позакладавши руки в кишені, продефілював Одноріг.

— Ну що, бачили? Цим разом я взяв гору? — кинув він мимохідь, заледве глянувши на Короля.

— На макове зернятко… на макове зернятко! — дещо нервово відказав Король. — Але даремно ви прохромили його рогом, ось що я вам скажу!

— Йому не вадить! — безжурно кинув Одноріг.

Він рушав уже далі, коли це випадково його погляд упав на Алісу. Одноріг круто повернувся і довго дивився на неї з виразом щонайглибшої відрази.

— А це… що… за проява? — спитав він нарешті.

— Це — дитина! — вискакуючи наперед, жваво відповів Салонний Саєць і відрекомендував Алісу на англо-саксонський манір, скинувши обидві руки в її бік. — Щойно знайшлася! Цілком справжня, і в натуральну величину!

— А я завжди уявляв дітей казковими химерами! — похвалився Одноріг. — То, кажеш, вона жива?

— І навіть розмовляє! — врочисто заявив Саєць.

Одноріг кинув на Алісу зачудований погляд і звелів:

— Говори, дитино.

Алісині губи несамохіть склалися в посмішку.

— Знаєте, — сказала вона, — а я казковими химерами завжди уявляла Однорогів! Зроду-віку не бачила живого Однорога!

— Ну, тепер, коли ми вже побачились, — сказав Одноріг, — ти вір у мене, а я — в тебе. Згода?

— Хай буде так, — відповіла Аліса.

— Ну-бо, старий, викладай сливового пирога! — повернувся Одноріг до Короля. — Годі тобі тримати мене на черствому хлібі!

— Зараз… зараз! — пробурмотів Король, підкликаючи Сайця. — Розв'язуй торбу! — шепнув він. — Хутко! Та не цю… у ній саме сіно!

Салонний Саєць вийняв із торби великого пирога, дав потримати його Алісі, а сам тим часом видобув тацю і здоровенного ножа. Як могло в торбі стільки вміститися, Аліса так і не збагнула.

«Це, мабуть, якісь фокусницькі трюки», — подумала вона.

Тим часом до них підійшов Лев — вигляд у нього був дуже стомлений, оспалий, а очі приплющені.

— А це що за проява? — запитав він глухим та глибоким, як великий дзвін, голосом, ліниво мружачись на Алісу.

— А ти як думаєш? — радісно вигукнув Одноріг. — Ніколи не вгадаєш! Я — і то не зміг.

Лев стомлено дивився на Алісу.

— Тварина?.. Рослина?.. Мінерал? — гадав він, позіхаючи за кожним словом.

— Химера! — вихопився Одноріг поперед Аліси.

— Тоді, Химеро, діли пирога, — сказав Лев і влігся на землю, поклавши бороду на лапи. — А ви теє… ви обидва, — звернувся він до Короля та Однорога, — сідайте й собі. Тільки дивіться — ділити чесно!

Король мусив примоститися між двох велетів, і йому було явно незручно, але іншого місця не знайшлося.

— От би зараз продовжити наш двобій! — сказав Одноріг, лукаво зводячи очі на корону, що, здавалося, ось-ось спаде з голови Короля — так сильно той непокоївся.

— Ха! Я зборов би тебе одним пальцем, — сказав Лев.

— Сумніваюся! — заперечив Одноріг.

— Та я ж тебе, щеня, бихоша й товкоша по цілому місту! — грізно прогарчав Лев і ледь звівся на лапах.

Розгоралася неабияка сварка, але тут утрутився Король: він дуже нервувався і голос йому тремтів.

— По цілому місту? — перепитав він. — Добрячий шмат дороги! А куцою ви йшли — старим мостом чи через ринок? Краєвид з мосту найкращий.

— Уявлення не маю, — миркнув Лев, лягаючи знову. — В такій куряві хіба щось побачиш?.. І доки ця Химера буде краяти пиріг?

Аліса з великим тарелем на колінах сиділа на березі крихітного струмочка і ревно орудувала ножем.

— Мені дуже прикро, — поскаржилася вона (Аліса вже встигла призвичаїтись до свого нового прізвиська), — але скільки я його не краю, а скибки стуляються знов!

— Бо ти не вмієш поводитися із задзеркальними пирогами, — зауважив Одноріг. — Спершу пирога роздай, а тоді його розкрай!

Це скидалося на безглуздя, однак Аліса слухняно підвелася й пішла роздавати пиріг. І тільки-но вона так учинила, як пиріг сам поділився на три частини.

— А тепер — край! — сказав Лев, коли Аліса з порожньою тацею знов сіла на своє місце.

Вона сиділа з ножем у руці і натужно міркувала, як їй узятися до діла.

— Гей, це нечесно! — крикнув Одноріг. — Химера вділила йому вдвічі більше![42]

— Зате собі не залишила ані крихти, — сказав Лев. — Ти що, не любиш сливових пирогів, Химеро?

Та не встигла Аліса розтулити рота, як гримнули барабани.

Годі було збагнути звідки долинає їхній гуркіт: барабани, здавалося, гримотіли скрізь, а надто в голові. На якусь мить Алісі здалося, ніби вона геть оглухла. В пориві жаху вона зірвалася на ноги й перестрибнула

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

через крихітний струмочок. На льоту вона ще встигла запримітити, як посхоплювалися Лев з Однорогом — люті, що їм перервано трапезу, а тоді впала навколішки і щосили затисла вуха долонями, марно намагаючись приглушити цей жахливий гуркіт.

«Якщо вони не виметуться з міста тепер, — подумала вона, — то звідси їх не вибарабанить уже ніхто!»

Розділ восьмий

«Я сам це придумав!»

Невдовзі гуркіт наче став помалу вщухати і нарешті запанувала мертва тиша. Аліса стривожено підвела голову. Довкола не було жодної душі! Чи не наснилися їй, бува, Лев з Однорогом та чудні англо-саксонські Гінці? Але біля її ніг ще й досі лежала величезна таця, на якій вона силкувалася розкраяти пирога.

— Отже, вони мені таки не наснилися! — сказала вона до себе. — Хіба що… хіба що і вони, і я однаково снимося комусь іншому. Але хай би я краще снилася сама собі, а не Чорному Королеві! Я не хочу бути нічиїм сном! — запхинькала вона. — Ось піду і розбуджу його — побачимо, що буде!

Тут її думки урвав голосний крик:

— Агов! Агов! Шах!

Навскач просто на неї мчався Чорний кінь[43], на якому, вимахуючи здоровенною булавою, сидів закутий у темні обладунки Лицар.

— Ти — моя полонянка! — крикнув Лицар і брикнув з коня.

Хоч яка Аліса була налякана, але цієї миті вона злякалася більше за нього, аніж за себе. Вона з тривогою спостерігала, як Лицар залазить на коня знов.

Ледве вмостившись у сідлі, він знову було почав:

— Ви — моя по…

Проте його урвав інший голос:

— Агов! Агов! Шах!

Аліса зачудовано роззирнулася довкола, шукаючи нового ворога. Ним цього разу виявився Білий Лицар[44], що сидів на Білому Коні. Він під'їхав до Аліси і також упав з коня — достоту, як щойно Чорний Лицар, а далі зіп'явся на нього знов, і якусь часину двійко Лицарів сиділи на