Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

У санчастині

Одного дня я прийшов із робочої зони, зайшов до барака, узяв з тумбочки Кічакову газету “Літературна Україна” і почав оглядати її зміст. Підходить шнир і каже: “Шановний Лук’яненко, з лікарні передали, щоб ішли на медогляд. Наш загін з 18 до 19 години.”

— Це огляд усіх в’язнів чи кого?

— Не всіх, а молодшого і середнього віку.

— Що це за такий огляд?

— Не знаю. Мій обов’язок повідомити в’язнів про це.

— Часто бувають такі огляди?

— Не часто. Коли якась пошесть або часом нападає на всіх “швидка Настя”. Іноді буває для профілактики грипу. Люди туди більше самі йдуть, щоб взяти звільнення від праці.

— Це обов’язково сьогодні йти чи можна й завтра?

— Сказали: сьогодні. Проте такі профілактики проводять завжди впродовж кількох днів.

— Добре, — погодився я, — піду.

Вийшов з барака і пішов до Степана Кравчука. Він сидів на своєму нижньому ліжку і перемовлявся з естонцем з поближнього ліжка. Естонець ще не знав мене і, побачивши наближення незнайомої людини, замовк.

— Ерику, — це своя людина, — кивнув Кравчук головою у мій бік. Продовжуй. А втім я представлю його тобі: це українець, юрист, Лук’яненко. Пару місяців тому прибув з волі. Термін ув’язнення 15 років. За націоналізм. Ідейний.

Я простягнув руку естонцеві, і ми гучно привіталися. І естонець докінчив їхню розмову:

— Наша і литовців біда в тому, що між нами розташована Латвія. Латвійці втратили простоту людських взаємин. Під впливом німців їхні взаємини стали формальними і сухими. Коректні, ділові, але холодні. Набули поклоніння перед владою і борються за незалежність в розрахунку не на свою силу, а допомагаючи одній великій силі побити іншу велику силу. І в таборах вони майже всі сидять за співпрацю з німцями, хоч на цю співпрацю вони йшли в надії отримати свободу Латвії.

— Наші мельниківці дотримувалися приблизно такої ж орієнтації, — каже Кравчук.

— Це цікаво, — на мить задумавшись, сказав я, — але коли б пан Ерик не заперечував, я хотів би відірвати тебе від вашої бесіди і трохи погуляти по свіжому повітрі.

— Будь ласка, будь ласка, — підхопився естонець.

Ми з Кравчуком вийшли.

— Степане, — почав я, — тебе не запрошують на медогляд до санчастини?

— Запрошують.

— Що за лікарі в тій санчастині?

— Кілька цивільних. Офіцери прилаштували своїх жінок, які мають бодай якусь медичну освіту. Завідувачка медпунктом цивільна лікарка, але лікують наші лікарі-в’язні. Є серед них найвідоміший Василь Кархут. Чесний і порядний націоналіст з Буковини. Швидше всього він і буде робити медичний огляд. Він відсидів уже років дванадцять. Досидить п’ятнадцять і його звільнять. У нього немає особистих убивств. У таборах у таких кваліфікованих лікарях завжди була потреба. Він не лізе на рожен, поводить себе стримано, і влада проти нього зуба не має, того після 15 років, напевно, звільнять. Кархут вельми надіється на це, чекає на звільнення і збирає матеріали для книжки про рослинне зілля від різних недуг.

— Наскільки відверто можна з ним говорити?

— Про здоров’я чи про політику, чи про наші тут міркування й плани?

— Про стан здоров’я.

— Можеш казати все, бо, кажу, він порядний чоловік.

— Тоді бувай здоров. Піду в санчастину. Якщо черга невелика, то до вечері відбуду цю медичну процедуру.

Ми попрощалися, і я пішов до санчастини.

Черги не було, і мене запросив до кабінету чоловік у білому халаті вище середнього зросту, плечистий з невеличкими вусами і уважними світлими очима.

— Сідайте, будьте ласкаві, — заговорив він чистою українською мовою без галицизмів. — Ви східняк Лук’яненко?

— Так.

— Я — Василь Кархут з Буковини. Приємно познайомитись. Медицину студіював у Чернівцях і Відні, а практикую найдовше у Московщині, в концтаборах. Що, потрапили в Галичину, надихалися її націоналізму, вирішили рятувати Україну й опинилися за ґратами?

— Пане докторе, не зовсім так. Не Галичина мене зробила націоналістом, а любов до України.

— Цікаво буде побалакати, тим часом виконаймо наш медичний обов’язок. Скажіть, будь ласка, що вас турбує?

— Нічого особливого, якщо не вважати…

— Що, в яйцях щось ворушиться, — перехопив моє речення лікар.

— Так, справді, в яйцях ніби щось повзає чи ворушиться і вони наче спухли.

— Ви не перший, о, далеко не перший, хто так каже.

— Від чого б це? У мене такого ніколи не було.

Лікар обмацуючи, питає:

— Вам при вході до їдальні давали вітамінні драже? Ви їх споживали?

— Споживав.

— Скільки разів і по скільки?

— Чотири рази по два-три драже…

— Іншим старшина давав також по два-три драже?

— До їдальні я завжди ходжу зі своїми друзями. Я дуже не приглядався, але так розумів, що їм також давали по два-три драже.

— Може бути, що ті вітаміни застарілі і тому викликали оцей такий симптом. Якщо це не припиниться упродовж тижня або якщо будуть пухнути, то приходьте сюди до мене, а наразі утримайтеся від тих вітамінів.

— Пане лікарю, а хіба в зоні здоров’ям в’язнів займається ще хтось, окрім лікарів?

— Пане Лук’яненко, ви добре знаєте, що існує установа, яка ретельніше слідкує за здоров’ям в’язнів, аніж медицина, хоча ж і медицина тут емвеесна.

— Нам вітаміни перед їдальнею роздають менти. Хто їм дає ці вітаміни?

— Санчастина. Проте немає жодної гарантії, що їх не приніс чекіст і не дав ментам особисто чи через якусь медсестру. А з іншого боку, і в саму санчастину вітаміни можуть потрапляти від чекістів.

— Вітаміни можуть бути недобрі, бо застарілі, а може бути, що й спеціяльно зготовлені?

— Я вам нічого тут конкретного сказати не можу.

— Гаразд. Хай це буде на потім.

— У мене, пане Лук’яненко, ще одне медичне питання до вас: як ви переносите мороз?

— Легше, ніж спеку.

— Це добре, бо спеки в Мордовії не буває. Добре, мушу прийняти іншого в’язня, того не затримуватиму вас