Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Ключі до скрині

Мала рацію старостиха: від саков уже добряче відгонило пліснявою. Тому жінки, які не обмазували хату, кинулися витягати з них усе, що там було. А там, поміж приданим для Фузи, їм трапився засохлий шмат м’яса, бруднюща підошва від чобота, заіржавілий уламок татарського ятагана, залишки щільникового меду, вичовгана до блиску вуглина завбільшки з кулак… І над кожною з цих знахідок здіймався обурливий галас.

— Ну де ж була твоя голова, Грицю? — аж надривалася подруга старостихи тітка Килина, розмахуючи підошвою. — Хіба важко було замотати її у щось, щоб не бруднила все?

— І навіщо йому ця вуглина? — дивувалася одна з дівчат.

— А щоб брови чорнити, — відказувала друга, і обидві аж заходилися зі сміху.

— Тьху! — плювалася Одудова сусідка баба Фросина, витрушуючи зі споду кілька овечих бурубляшків. — Ну, яким місцем він думав, коли запихав оце добро в свою торбу?

А Грицик пік раків і лише руками розводив. У нього вже не було сил, аби виправдовуватись.

Невдовзі над ставком розляглося лунке виляскування праників — то жіноцтво заходилося прати Грициків викуп. Тим часом хлопчаки притарабанили до берега з десяток дерев’яних ночов. Незабаром від них потягло запаморочливими пахощами м’яти, чебрецю і ще якихось трав, що їх сушать тільки на Івана Купала. В ночвах Грицикові скарби відмокали майже добу, після чого в зграбних жіночих руках забігали довгі дерев’яні рублі. І врешті на натягнутих поміж дерев мотузках різнобарвними метеликами затріпотіло під вітром усе, що Грицик готував для Фузи. І не було жодної воронівської душі, яка б не прибігла дивитися на це. Приходили навіть із сусідніх сіл. Навіть пастушки — і ті вродилися біля ставу. А що вже жіноцтво — то й казати не варто.

— Яка краса! — захоплено зітхали одні.

— Таке й надягати якось боязко, — промовляли другі.

— Для такої краси й скриня має бути належна, — додавали треті. — 3 півниками та мальвами. Щоб від неї очей не можна було відвести.

Грицик лише руки прикладав до грудей.

— Дорогі жіночки, — умовляв він жіноцтво. — Ну яка скриня? Самі ж знаєте, що все моє вміщується в сакви.

— То ти що, знову все це запхаєш у торбу? — дружно жахалися молодиці.

Грицик винувато знизував плечем.

— Що ж поробиш. Але я постараюся, щоб не дуже пом’ялося.

— Дівчата, та що ж це воно таке? — заломила руки чорнява жінка, чия хата стояла під Городищем. — Ми ж так старалися, а він нашу працю знову бурубляшками пересипле?

— Та я… — обережно почав Грицик, проте молодиця його не слухала.

— Ми ж думали, що посилаємо в степ свого найкращого хлопця, — мало не плакала вона. — Хай би там знали, що він не сирота, що за ним і в нас є кому доглянути!

— Воно таки так, — дружно закивали головами жінки. — Правду кажеш, Марусько!

— А він що? — ще більше заводилася молодиця. — Звалиться батькам тієї бідної дівчини на голову зі своїми торбами, наче задрипанець якийсь. Ну куди ж це годиться?

І тут жінок знову наче прорвало. Ґвалт зчинився такий, що воронівські пси позадкували до своїх буд. Навіть ми з Барвінком вирішили за краще слухати той ґвалт із кущів. Кожна кричала, не слухаючи сусідки, але виходило так, що вони кричали про одне й те саме: таке Грицикове сватання — ганьба для всієї Воронівки. А тому вони не допустять, щоб Грицик поїхав женихатися як людина без роду-племені.

А що ж сам Грицик? Я ще ніколи не бачив, щоб він був такий розгублений. Кілька разів він відкривав рота, аби щось сказати, але тут же й змовкав, бо його однаково ніхто не слухав. Тож йому лишалося хіба що винувато всміхатися на всі боки і розводити руками.

Зрештою, коли жінки викричалися, наперед вибився воронівський чабан дід Гмиря і несміливо почав:

— У мене, той… гарна скриня є. Від моєї Милуші залишилася. То вона мені тепер ніби й ні до чого…