Читати книгу - "Нічний адміністратор"

В останні дні, які Джонатану залишилося провести в Ле-ньйоні, його серце охопила неабияка любов до цього місця, і він радів кожному новому прояву його досконалості: морським птахам, які, де б він їх не помітив, завжди були у бездоганно красивому місці, яструбам, які ширяли у повітрі, призахідному сонцю, яке розчинялося у темній хмарі, флотилії маленьких човників, які збивалися у зграї над косяками риби, що плавали під ними, і чайкам, що зграями кружляли над ними. А коли западала темрява, з неї знову і знову визирали човники, немов маленьке місто посеред моря. З кожною останньою годиною, яка спливала без вороття, його бажання розчинитися у цьому пейзажі — заховатися у ньому, поховати себе у ньому — ставало все нестерпнішим.

Здійнялася буря. Запалюючи свічку на кухні, він дивився крізь її світло у розбурхану ніч: вітер бився у вікна і так трусив шиферною покрівлею, що вона стукала, мов «Узі». Рано-вранці, коли буря вщухла, він вийшов на вулицю, щоб пройтися полем битви минулої ночі, а потім по-лоуренсівськи заскочив на свій мотоцикл, навіть не надягнувши шолом, і поїхав до однієї зі старовинних фортець, що стояли високо на пагорбі, і звідти довго оглядав берегову лінію, поки не розгледів вказівник, який показував на Леньйон. «Це мій дім. Ця скеля прийняла мене. Я житиму тут до кінця своїх днів. Я стану чистим».

Але клятви його були марними. Солдат, який жив у ньому, вже начищав черевики перед далеким марш-кидком до найгіршої людини на землі.

Саме в останні дні Джонатанового перебування у Леньйоні Піт Пенґеллі і його брат Джейкоб мали необережність податися туди ж на «лампове» полювання.

Про те, що тоді відбулося, Піт розповідає дуже обачно, а якщо серед присутніх є хтось чужий, то взагалі тримає язика за зубами, бо історія ця містить не лише розкаяння, а й дещицю гордості за спокуту. «Лампове» полювання на кроликів у цій частині країни було священним видом спорту вже понад п’ятдесят років. За допомогою двох мотоциклетних акумуляторів у маленькій коробці, які прив’язувалися до стегон, старої автомобільної фари з ближнім світлом, і в’язки шестивольтних лампочок можна так загіпнотизувати цілі зграї кроликів, що вистачить часу їх перестріляти залповим вогнем. Ні закони, ні батальйони крикливих дам у коричневих беретах і таких же шкарпетках не змогли покласти цьому край, і Леньйон був улюбленим місцем для полювання вже для декількох поколінь тутешніх жителів. Власне, що був, до тієї ночі, коли четверо браконьєрів під керівництвом Піта Пенґеллі і його молодшого брата Джейкоба рушили на полювання зі зброєю і лампами.

Вони припаркувалися біля Леньйон-Роуз, а потім пішли вздовж річки. Піт по цей день присягається, що вони пересувалися так тихо, як ті кролики, і лампи взагалі не використовували, бо повний місяць освітлював їм шлях, власне тому вони вирушили на полювання саме у ту ніч. Але коли вони вийшли на скелю, намагаючись не виринати над лінією горизонту, то наткнулися на Джека Ліндена, який стояв за якихось півдесятка кроків вище за них з піднятими врізнобіч руками. Опісля Кенні Томас усе ніяк не вгавав, розповідаючи про його руки, такі бліді і громіздкі у місячному сяйві. Вочевидь, він просто був у стані афекту, бо знаючі люди згадували, що руки Джека Ліндена не були такі вже й великі. Піту було більше до вподоби говорити про Дже-кове обличчя: скам’яніле, мов чортова кварцитова брила на фоні неба. Об нього можна було всі кулаки розбити. Є лише одна версія того, що трапилося потім.

— Панове, перепрошую, але дозвольте поцікавитися, куди це ви зібралися? — як завжди з повагою, але цього разу без усмішки, запитав Лінден.

— На «лампове» полювання.

— Піте, боюся, тут полювати не можна, — сказав Лінден, який всього кілька разів перетинався з Пітом Пенґеллі, але він, здавалося, напам’ять знав імена всіх тутешніх мешканців. — Я власник цих полів, і ви це знаєте. Я їх не обробляю, але все-таки це моя власність і я пильную її. Того ж я очікую й від інших. Тому, боюся, «лампове» полювання скасовується.

— Он як, містере Лінден, — відповів Піт Пенґеллі.

— Саме так, містере Пенґеллі. Я не терпітиму, щоб беззахисну дичину відстрілювали на моїй землі. Це нечесна гра. Тому раджу вам усім розрядити зброю, піти назад до машини і поїхати додому, не тримаючи ні на кого зла.

На що Піт відповів:

— Пішов ти, хлопче, на всі чотири вітри, — після цих слів інші троє стали обабіч Піта, і тепер четверо збилися в стадо і дивилися на Ліндена: четверо озброєних проти одного беззбройного, за спиною якого був лише місяць. Вони вирушили на полювання прямісінько зі Снаґової пивнички, всі четверо, і були добряче напідпитку.

— Містере Лінден, зійдіть на хрін з дороги, — сказав Піт.

І тут він допустився стратегічної помилки — шарпнув рушницею, яка висіла у нього під рукою. Не у бік Ліндена, присягався Піт, він на таке ніколи б не пішов, і всі, хто знає Піта, у цьому не сумніваються. Та й зброя була несправна: Піт ніколи в житті не блукав би ночами з зарядженою зброєю, запевняв він. Як би там не було, коли він шарпнув рушницею, даючи зрозуміти, що наміри його серйозні, він, знову-таки, цілком випадково, звичайно ж, відтяг затвор. Піт стверджує, нібито щодо подальших подій пам’ять його може підводити, бо весь світ у його очах перевернувся догори дриґом: місяць був у морі, а його задниця з протилежного боку його ж обличчя, а ноги — з протилежного боку задниці, і єдиний спогад, який зміг видати після цього Піт, це як Лінден стоїть над ним і витягує патрони з рушниці. І оскільки це правда, що великі люди падають з більшою силою, ніж маленькі, то Піт таки дійсно добряче гепнувся, і сила удару, де б вона його не зачепила, забила йому не лише дихання, а й відбила бажання вставати на ноги.

Етика насильства передбачала, що дійшла черга і до інших. їх залишилося троє. Брати Томас завжди були охочі почубитися, а малий Джейкоб був фланговим нападником у футбольній команді «Пірати» і був широкоплечим, як