Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Дем’ян

­- Ти, серйозно, образилась на мене? – запитав я, дивлячись на Амелію. Вона сиділа перед телевізором, мовчки дивлячись якийсь фільм, вже дві години. Авжеж, я міг би думати, що вона просто сильно зацікавлена у фільмі, але пару годин тому, вона була дуже емоційною. Тому справа точно не в мелодрамі.

- Ні, - коротко відповіла вона. Хоч, вона і заперечила, але тон у неї був максимально холодний.

Я пхикнув, сміючись. Чесно кажучи, мені не зрозуміло, чому дівчина так сильно образилась на мене через те, що я справді "врятував" її. Можливо, вона просто перехвилювалась чи ще щось. Але поки що я не знайшов жодного пояснення цьому.

- Це тупо, знаєш, - сказав я, повернувши голову убік білявки. Проте, вона ніяк не реагувала. Я похитав головою, закотивши очі. – Ти вирішила гратись в ті ігри, коли ми часто сварились?

І знову тиша. Я бачив, як Лія спокійно продовжувала дивитися фільм, незважаючи ні на що. Особливо, їй було байдуже на мене. І це неабияк нервувало мене. Навіть не тому, що я не люблю, коли мене ігнорують, а тому, що Амелія просто вирішила «пожартувати» наді мною.

Я повільно перевів погляд до вікна. Дощ вже давно був не таким тихим, як раніше. Зараз це була злива, яка змиє усе! В пам’яті виникли моменти, що колись так само, коли вперше тут пішов дощ, я посварився з Лією. І зараз знову дощ, і вона знову ображена на мене. Дивно? Дуже!

Намагаючись не думати, принаймні хвилину про ту біляву капризу, я навіть не помітив, як почав стукати пальцями по столу, немов був дуже професійним барабанщиком. Проте несподівано на вулиці блимнуло так, що я ледь не осліп. У домі різко пропало світло, а за вікном почувся гучний та протяжний грім. Темрява окутувала нашу кімнату, і лише мерехтіння блискавки давало кілька секунднарних моментів світла.

- Дем’яне, ти тут? – схвильовано перепитала дівчина.

- А де я ще можу бути? – я обурено похитав головою. То дощ, то сварка, тепер ще й світла немає. Суцільне нещастя!

- Ти можеш сісти біля мене?

- Чого це? – перепитав я та повернув голову до подруги. Проте мені знадобилось дуже напружити свій зір, аби побачити її у цьому мороці.

- Ти ж мій охоронець, то охороняй мене! – її голос був новим для мене. Щось у ньому було налякане та нервове.

- Від кого тебе охороняти, Лія? Ми одні у цьому будинку, - я оглянувся навколо. І дійсно одні. – Чи тебе від дощу оберігати?

- Дем’яне, оберігай мене від усього, Боже! Від дощу, грому, блискавки! – раптом знову яскраво блиснуло, і дівчина гучно запищала. Я вперше чув такий високий писк.

- Ти боїшся грози? – я сказав це таким писклявим голосом, ніби Амелія була наймилішим цуциком.

- Ні.

- Брешеш, - я посміхнувся, тихо піднімаючись зі свого місця. Мені знадобилось докласти усі зусилля та прочитати всі можливі молитви, аби в цей момент блискавка знову не з’явилась у кімнаті. Я швидко підійшов до дивану, вставши позаду дівчини. Обережно наблизив руки до її тіла та гучно крикнув: - БУ!

І в цей момент вона знову налякано заверещала, а ще як під замовлення, вдарив грім. Я гучно засміявся та перескочив через диван, сідаючи поруч з Амелією, вислуховуючи купу прокльонів від дівчини.

- Ти ненормальний, Козак! – закричала вона. – Хіба можна так?

- Можна, - я широко посміхнувся, спираючись руками позаду себе, на спинку дивана.

- Не можна! – крикнула Лія. – Я з дитинства дуже боюсь грози! Моя перша викладачка колись розповіла нам, як у її кімнату залетіла шарова блискавка. Це страх номер один у моєму житті.

- О! Диви! Диви! Летить! – я гучно закричав, майстерно граючи здивування та страх.

- Йди в дупу, Дем’ян!

Цього разу Лія не повелась. Вона лише дуже вдало штовхнула мене в плече, що моя рука ледь не оніміла. Окей, зрозумів.

- Ну, якщо немає, що робити, тоді піду спати, - голосно сказав я, підводячись з дивану.

- Ні, навіть не здумай залишати мене одну тут!

- Я пожартував, персику! – вкотре посміхнувся, і знову приземлився поруч з дівчиною. – Тоді, що будемо робити?

- Як ти мене назвав? – здивовано запитала вона. Схоже, тільки зараз до неї дійшло.

- Як і твій ароматний гель для душу.

- Персик? – я ледь бачив її обличчя. Однак, я клянуся, вона посміхалася! Переможно!!! – Дем’яне, останніми днями ти сам не свій. Ти точно не закохався у мене?

Її слова викликали у мене сміх.

- Банальна повага – це вже кохання? – я повернувся до неї, трішки нахиливши голову.

- Ах, точно. Професійна вихованість, - поправила мене. – Так?

Я просто заперечно похитав головою, хрипло видихаючи. Вкотре сів рівно, точніше, спираючись ліктями на свої коліна.

- Я більше схильний до того, що мені подобаються брюнетки, - пробубнів, дивлячись у стіну перед собою.

- То, ти оцінюєш людей по кольору волосся?

- Ні, просто кажу, як є, - я знизив плечима, граючись зі своєю щелепою.

- Тобто, ти серйозно обираєш жінок лише за їхній колір волосся? – вона гучно засміялась, вдаривши мене «випадково» долонею по спині. - Ти смішний, Дем’яне. Ти через це запав на Анну?

- Я запав на кого? – я різко повернувся до неї, кидаючи в неї прискіпливий погляд. – Не мели дурниць.

- Ох, маленький, вона серйозно розбила тобі серце? – дівчина продовжувала сміятись зі своїх вдалих жартів. Але так думала тільки вона. – А ще смішно, що вона повністю копіює мене. Тобто це я, лише з чорним волоссям. Дем’янчику, ти заперечуєш свої ж слова.

- Ти мене дістала, Ліє. Я зараз або відкрию двері на вулицю, щоб шарова блискавка залетіла сюди, або…

- Або що? – вона посміхнулась.

- Ти боїшся лоскоту?

- Що?

Запевняю, Амелія навіть і подумати не встигла, як я швидко знайшов її ребра та почав лоскотати, ніби це гра на життя. В кімнаті залунав гучний сміх дівчини в перемішку з благаннями про допомогу. Проте, це ж я її охоронець, і тут тільки я можу її врятувати. Але не буду. Я обіцяв, що стану тим, хто першим погубить її, так зараз і буде!