Читати книгу - "Книга дзеркал"

Багато деталей суперечили одна одній, як лавина спотвореної інформації, неначе дійові особи та події того часу вперто відмовлялися розкривати мені правду. Ба більше, коли я почав розслідування, центральним персонажем був Річард Флінн, автор рукопису, але поступово він почав зникати з поля зору, відсунувся на задній план, а на авансцені з’явилася патріархальна постать професора Джозефа Вайдера, як зірка, якою він був упродовж усієї своєї кар’єри, заштовхуючи бідного Флінна в темний куток і зменшуючи його майже до розміру незначної другорядної ролі.

Я спробував пов’язати персонаж Лори Бейнз у рукописі Флінна та жінку, яку зустрів у Медичному центрі Колумбійського університету, але не зміг цього зробити. То були немов два різні образи: один — справжній, інший — вигаданий; їх виявилося нереально накласти один на одного.

Я спробував порівняти Флінна, якого побічно знав із рукопису, — молодий, життєрадісний студент Принстону, що мріяв стати письменником і вже опублікував свої перші оповідання, — із затвірником, самітником, що провадив нудне життя з Данною Олсен у скромному помешканні, з відлюдьком, у якого вирвали його мрії. І я намагався зрозуміти, чому чоловік, який ось-ось помре, витратив останні місяці свого життя на написання рукопису, який він зрештою забрав із собою в могилу.

Я спробував зобразити Вайдера, якого одні описували як генія, а інші — як самозванця, замкнутого зі своїми привидами в тому величезному, холодному будинку, розтривоженого невідомою провиною. Вайдер залишив після себе таємницю зниклого безвісти рукопису, і, за іронією долі, те саме сталося й із Річардом Флінном майже тридцять років по тому. Я вирушив на пошуки зниклого рукопису, не знайшов його і замість цього наштовхнувся на слід іще однієї зниклої книжки.

Я намагався систематизувати всіх дійових осіб, яких моє дослідження повернуло з минулого, але то були лише розмиті тіні, що хаотично переміщалися в історії, початок, кінець та значення якої я не зміг розкрити. Переді мною лежала складанка, але жодна частина не пасувала до інших.

Як це не парадоксально, та чим більше я занурювався в минуле, керуючись багатою, але суперечливою інформацією, тим важливішим для мене ставало теперішнє. Неначе я спускався в тунель, і кружало світла, що зменшувалося над моєю головою, стало життєво важливим елементом, який нагадував: я повинен знову піднятися на поверхню, адже звідти я прийшов і туди, рано чи пізніше, повернуся.

Я телефонував Сем майже щодня, і вона сказала мені, що їй стає краще. Я зрозумів, що сумую за нею більше, ніж гадав перед початком розслідування і перш ніж нас розлучила її хвороба. Чим більш оманливими виявлялися тіні біля мене, тим реальнішими, здавалося, ставали наші стосунки, вони стали міцнішими.

Саме тому подальші події просто приголомшили мене.

Я саме збирався вийти з дому на зустріч із Роєм Фріманом, одним із детективів поліції, тепер пенсіонером, що працював над справою Вайдера, коли в мене задзвонив телефон. То була Сем, і тут-таки вона сповістила, що хоче розійтися. За її словами, можливо, «розійтися» — не зовсім правильний термін, враховуючи, що вона ніколи не вважала наші стосунки «серйозними», радше дружба без зобов’язань.

Вона сказала мені про прагнення вийти заміж і мати дітей, а один знайомий досить давно проявляє до неї інтерес. Скидається на те, що він може стати для неї підхожим супутником на все життя.

Усе це вона розповідала мені таким тоном, наче була відповідальна за кастинг і повідомляла кандидату-невдасі, що інший актор більше підходив на роль.

Я задумався, чи не зраджувала вона мене з тим своїм колегою, але потім зрозумів марність запитання: Сем — людина, яка ретельно продумає всі варіанти, перш ніж приймати рішення.

Коли вона пояснила, що використала дні, які хворою провела в ліжку, думаючи про свої справжні бажання, я зрозумів: швидше за все, її стосунки з тим хлопцем уже певний час тривали.

— Це ти говорила, що хочеш несерйозних стосунків без зобов’язань, — сказав я. — Я поважав твоє бажання, але це не означає, що я не прагнув чогось більшого.

— Тоді чому ти досі не сказав мені? Що тебе зупиняло?

— Може, я саме збирався.

— Джоне, ми дуже добре знаємо один одного. Ти, як і всі інші чоловіки, розумієш, що для тебе означає жінка тільки в той момент, коли втрачаєш її. А ти знаєш, що в той час, коли ми були разом, я боялася: одного прекрасного дня ти зустрінеш молодшу і побіжиш за нею? Ти знаєш, наскільки це боляче, що ти ніколи не запрошував мене зустрітися з друзями, що ти так і не познайомив зі своїми батьками, начебто хотів зберегти наші стосунки в таємниці? Я для тебе була просто старшою жіночкою, з якою ти час від часу любиш займатися сексом.

— Сем, мої предки у Флориді. Щодо моїх друзів, не думаю, що вони б тобі дуже сподобалися: кілька хлопців із «Пост» та пара тепер уже розжирілих приятелів із коледжу, які після кількох келихів розповідають історії про те, як зраджують своїх дружин.

— Я про те, як воно в принципі.

— А я про те, як воно насправді.

— Я не думаю, що є сенс звинувачувати одне одного. Це найгидкіша частина завершення стосунків, коли пригадуєш усі розчарування і починаєш поливати іншого брудом.

— Насправді я ні в чому не звинувачував тебе.

— Добре, пробач. Я просто…

Я почув, як вона кашляє.

— З тобою все добре?

— Мені сказали, що цього кашлю я позбудуся через два-три тижні. Мушу вже класти слухавку. Можливо, ми підтримуватимемо зв’язок. Будь ласка, бережи себе.

Я хотів перепитати Сем, чи й справді вона не хотіла, щоб ми зараз зустрілися для розмови віч-на-віч, але не мав можливості.

Вона поклала слухавку, і, на якусь мить втупившись у телефон, наче не розуміючи, що він робить у моїй руці, я зробив те саме.

Підходячи на місце зустрічі з Роєм Фріманом, я зрозумів, що хотів би якомога швидше закінчити це розслідування.

Якби все-таки я не намагався зіграти детектива, то вчасно помітив би ознаки навислої бурі в моїх стосунках із Сем. Її рішення порвати зі мною стало