Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

— Але ми з вами теж можемо щось зробити, — Вероніка по-змовницьки нахилилася вперед.

— І що ж? — зацікавилася баба Ліда.

— Якщо це хтось із сусідів, то слід шукати поріз.

— Пхе, — Лідія Степанівна вперлась у Вероніку скептичним поглядом, — мало хто із сусідів міг поранитися! Я он вчора обпеклась об гарячу пательню, це ж не означає, що я в Андріїв дім лазила.

— Не означає, але так ми хоч приблизно зможемо побачити, хто небезпечний.

— Це погана гра, — слабо відмахнулася Тетяна, — я і так уже боюся всіх і кожного. Довіряю тільки вам двом, а так мені буде ще тяжче.

«Вона має рацію, — кольнув Вероніку внутрішній голос, — а ти дурепа, що їм це розказала. Хоча, з іншого боку, наша вулиця така мала, що завтра Таня про все б дізналася в найсоковитіших подробицях. Краще вже хай від мене інформацію отримає».

У вітальні Лідії Степанівни запала довга мовчанка. Баба Ліда раз у раз стурбовано позирала на Тетяну, яка думками була далеко, за межами простору. Вероніка бачила, що старенька хоче чимось розрадити Таню, але не може дібрати слів.

— Ну що ж, ходімо пити чай, — невпевнено запропонувала баба Ліда.

— Ходімо, — підхопилася Вероніка й сама скривилася від того, яким неправдоподібно жвавим був цей рух.

На кухні знову запала мовчанка, яку лише зрідка переривали Лідія Степанівна та Вероніка у спробах зав’язати розмову.

— А що це за стілець у вас такий? — помітила Вероніка невеличкий дитячий стільчик блакитного кольору.

— Та це я на горищі до ладу все наводила й серед усього начиння знайшла, — відмахнулася баба Ліда.

— А я пам’ятаю цю річ, — вийшла із задуми Тетяна.

Вона схопилася на ноги та обійшла навколо стільця, а потім обережно торкнулася рукою намальованого на спинці мультяшного героя.

— Це ж Капітошка! — із дитячою радістю мовила.

— Гм… — усміхаючись, відсьорбнула чаю баба Ліда.

— Ви мені цей стілець подарували на десятиліття. Пам’ятаю, ніби то було вчора.

— Ага. Я його аж із Києва привезла. А робив мій знайомий майстер, власноруч. Зараз уже нема того чоловіка серед живих.

— Він і досі такий гарний, — не вгавала Тетяна.

— А чому тоді стілець у Лідії Степанівни на горищі знайшовся? Якщо це твій подарунок? — запитала Вероніка.

— Бо… — Таня замислилася, спохмурніла, — моя мати…

— Вигнала тоді мене, — узяла в руки бублика баба Ліда, — разом зі стільцем.

— Чому?

— Бог її розбере тепер, ту Антоніну.

— А я все одно приходила до вас посидіти на стільці й попити чаю. Це була чи не єдина моя таємниця від матері, — усміхнулася Таня.

— Але ви з Антоніною Йосипівною весь час не ладнали, — раптом згадала Вероніка. — А чому?

— Антоніна ні з ким не ладнала, як тепер і Антон, — спокійно відсьорбнула чаю Лідія Степанівна. По очах старенької Вероніка бачила, які неприємні їй ці питання, але зупинитися не могла. Підозра розлилася тілом.

— Антоніна Йосипівна — так, але не ви. Треба було добре наступити на ногу, щоб ви встряли з кимось у ворожнечу.

— Вважаю, зараз це не має ніякого значення, — промовила Тетяна, голос її тремтів від напруження.

— Я просто хотіла…

— Я не хочу цього чути, Вероніко, — раптом зірвалася Таня, — не хочу чути, що зробила моя мати, бо прагну зберегти хороші спогади про неї.

Таня відштовхнула в бік дитячий стільчик, від чого той перекинувся, оголюючи беззахисний дерев’яний живіт. А потім вискочила з дому баби Ліди.

Вероніка попросила вибачення в Лідії Степанівни й теж пішла. Хоч її мучило неймовірне відчуття, що баба Ліда приховує якусь таємницю.

У святкові дні в магазині Ластівенків було велелюдно й душно. Розвішені скрізь новорічний дощик та різнокольорові гірлянди виразно контрастували із двома жінками, котрі сварилися за останню буханку хліба, та пиякою, що стояв у черзі по алкоголь.

Вероніка складала в пакет придбані продукти, прагнучи якомога швидше покинути задушливе приміщення.

— Дай допоможу, — мовила задоволена Надія Ластівенко, яка щойно виторгувала в сусідки кругленьку суму. Продавчиня перехилилася