Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Мрій, нещасний! Тобі таке ніколи не світить. – сказала я вбиваючи чергового противника.

– Небіжчиками напевно хтось керує, – заявив цей синьоокий хлопець уже серйозно.

– Та ти що... а я б, напевно, без тебе й не здогадалася, що лише в одному зі ста випадків за купою ходячих мерців не стоїть некромант. Наш товариш якраз зараз займається пошуками цього «напевно хтось».

– Це добре. Слухай, там, здається, твоєму другу потрібна допомога, – не звертаючи уваги на мої шпильки, він вказав у бік Тома, якого оточила пристойна зграя живих мерців і скелетів. Я зітхнувши негайно заморозила багатьох опонентів мого партнера.

Для мене досі залишається загадкою, звідки взагалі так багато нечисті могло взятися в такому маленькому селі, і тим більше хто здатний ними всіма керувати. На світанку всі кого ми не встигли знищити відступили так само раптово, як і з'явилися, але це лише поки не потемніє.

– Яка ж я виснажена і хочу спати, – зізналася я, при цьому захекавшись як і всі інші. Особливо Том.

– Це точно! Відпочити б, – погодився він зі мною.

– А ви взагалі звідки? – запитав наш новий товариш, якщо його можна так назвати.

– А ти взагалі хто? – нарешті відреагував Том, на те що до нас хтось приєднався. – Ми з Альянсу Магії, виконуємо завдання.

– От воно що. Тепер я дійсно роздивився, що це за герб на одязі. А то він мені здався досить знайомим, але достатньо часу вдивлятися не було, – зізнався незнайомець. – Мабуть, дизайн зараз трішки змінився.

– Цей герб гірший за кляту мітку, – озвучила я свою думку на рахунок цього гербу, а сама подумала, наскільки ж далекий він від цивілізації, якщо не бачив нову варіацію форми від цього перфекціоніста Августія.

– Цікаво, вперше чую, щоб так вважали. А куди поділася гордість за такий заклад? – поцікавився хлопець.

– Це тільки новенькі, чи дурні пишаються, але ніяк не я. Якби, не цей герб, саме в цьому випадку ми б спокійно спали вночі в якомусь готелі, а не ризикували б життям, борючись із небіжчиками.

– І не посперечаєшся, – погодився зі мною Том.

– Так... Але при таких обставинах, ми б не зустрілися. До речі, я Нік, – нарешті представився він і простяг руку для привітання.

– А я Анка, а мій друг – Томас, чи просто Том. – потиснули ми один одному руки які були не то в крові не то в гнитті, але однаково брудні.

– Цікаві ви…, – сказав Нік, але не встиг закінчити, оскільки я його перервала.

– Стій..., та невже..., так ти дійсно Нік! – вигукнула я, раптом усвідомивши всю епічність ситуації. 

– Як і сказав хвилиною раніше, я Нік – подивився він на мене здивованим  поглядом.

– А Незана ти не знаєш випадково? Він лікар із Соула.

– Випадково знаю, а що?

– Трясця твоїй матері! Отакої! Буває ж таке, – здивувалася я такому збігу.

– Та що сталося? – не розумів він.

– Тут такая справа, у мене для тебе дещо є, – і я дістала конверт з внутрішньої кишені, який дуже доречно весь час там і залишався, і простягла адресований йому лист.

Нік трохи повагався, але все ж таки взяв його. Читаючи, він дивно посміхався, а потім обізвав свого друга ідіотом. Мені стало дуже цікаво, що ж такого написав йому мій лікар, тому що після читання листа Нік почав якось дивно мене розглядати. Але в результаті так нічого і не сказав, що там було написано. Потім ми розійшлися, і коли я повернулася до свого номера Фумі вже чекала на мене там.

– «О, повернулася, нарешті», – як завжди у своєму репертуарі привітала мене лисиця.

– А вічливіше не могла привітатися? – я звичайно розумію, що вона тут не пряники всю ніч тріскала, а ділом займалася, але все ж таки я втомилася. – Ти дізналася те, про що я тебе просила?

– «Звичайно, а ти в мені сумніваєшся?», – заявила вона гордовито піднявши мордочку.

– Ну, розповідай, тільки швиденько й у справі, бо спати дуже хочеться, – зізналася я.

– «Але для початку, тобі не завадила б ванна», – тонко зауважила Фумі. – «Сморід просто жахливий».

І поки я приймала ванну лисиця розповіла мені про те, що дізналася минулої ночі. Як виявилося, перед тим, як сіло сонце, всі жителі села дружно його лишили і попрямували кудись у бік лісу. А вранці їх повернулися вже трохи менше і це було дивно. А ще Фумі розповіла, що вночі одна людина так і не лишила села.

– Ось він нам і потрібен! В мені каже шосте чуття! – радісно посміхнулася я.

– «Швидше тобі це логіка говорить, а не шосте чуття! До такого висновку навіть дитина прийде», – що-що, а ображати вона точно вміє.

– Хай там що, а нам все одно потрібно перевірити цю людину. І в усьому цьому ще багато дивацтв, у яких треба розібратися.

– «Так, це точно. І старий цей дивний, як мені здається», – заявила вона.

– Старий? Який ще старий? – не зрозуміла я про кого йдеться.

– «О, ти ще здивуєшся після того, як я скажу, що ти знаєш людину, яка не залишила свого будинку», – здивувала мене Фумі.