Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

Через кілька днів Анне-Марія таки зуміла його переконати, і відтоді він повернувся до звичного розпорядку дня. Їжу йому й далі приносили в палату, але їв він дуже мало й дуже швидко почав втрачати вагу. Щодня виходив на прогулянку після сніданку, по обіді й пізно ввечері.

— То був уже старий сімдесятивосьмирічний чоловік, — розповідала Анне-Марія. — Фізичне здоров’я підупало. На прогулянках він поволі човгав навколо корпусів Дікемарку. Відповідав, коли його про щось запитували, але сам розмов ніколи не починав. Та й відповіді були хіба лиш «так» і «ні».

— Ви казали, що Юлія часто відвідувала Креза, сиділа з ним, малювала?

— Так, він називав її своєю ученицею.

— А як було, коли він змінився?

— Вона й далі приходила. Гадаю, її візити були йому дуже потрібні. Юлія ніби й не помічала в ньому змін, може, була ще надто малою, щоб розуміти, що відбувається, або ж сприймала його таким, як він був. Як це часто буває з дітьми. Їй на той час виповнилося вісім чи дев’ять років. Вона завжди сідала біля Креза й малювала. Тоді здавалося, ніби він забувався, обличчя його розпогоджувалося. На них мило було дивитися.

— Коли він помер? — запитала Кайса.

— 17 травня 1993 року. Того дня я ніколи не забуду.

Простуючи до корпусу Бйоркелі, Анне-Марія тішилася, як гарно прибрали Дікемарк до свята Дня Конституції. Усі будівлі заквітчані березовим гіллям і прапорами. У квітниках уже порозпускалися перші тюльпани, повсюдно висадили братчики, які вирощували в лікарняній теплиці.

Доки вона роздягалася, з кухні вийшла одна з доглядальниць, і Анне-Марія відразу збагнула — трапилося щось лихе.

— Вона лише сумно глянула на мене й сказала одне слово: «Крез».

Анне-Марія побігла до його палати.

— Він лежав на ліжку мертвий. З одного боку голови — компрес. Я не розуміла, що сталося. З’ясувалося, що один з лікарів напередодні ввечері знайшов Креза в його робітні, у підвалі. У нього стався інсульт, він упав і вдарився головою.

Анне-Марія сумно глянула на Кайсу.

— То був невеселий день сімнадцятого травня. Хоча смерть Креза й не стала несподіванкою — його здоров’я гіршало з дня на день. Але я часто думаю, що в тій смерті було щось дивне.

— Чому?

— Бо Креза знайшли в робітні. Після випадку з гамівною сорочкою він більше ніколи туди не ходив. Та й слабкий він був, ноги його не тримали. Дивно, як це раптом у нього з’явилися сили, щоб зійти в підвал.

— А заповіт, коли він його вам віддав? — поцікавилася Кайса.

— О, за кілька місяців до смерті. «На збереження», — сказав він тоді. Я віддала заповіт директорові, він потім зібрав увесь персонал і зачитав його вголос.

— Заповіт був завірений підписами свідків?

— Ні, але ніхто не сумнівався, що це почерк Креза. Ні в кого не виникало ніяких запитань. Навіть у його сестри.

— Він мав сестру?

— Еге ж, вигулькнула через п’ятдесят літ. Уявляєте! За кілька днів до його смерті. Де вона була все його життя?

— Розповідала щось про брата?

— Нічогісінько. Але він щось їй прошепотів, їй почулося: «Вони тут убивають людей». Мабуть, щось перекрутила. Кажу ж, він вже був дуже слабкий.

— Юлія теж була присутня при зачитуванні заповіту?

— Так, разом з матір’ю. Пригадую, Юлія плакала, але зраділа картині. «Це — справжній Мунк», — сказала вона. Мати її виправила: «Ні, це Крез намалював картину». Але Юлія наполягала: «Цю картину намалював той, хто називається Едвард. Він теж помер». Мабуть, такого нафантазував їй Крез.

Раптом задзвонив телефон Лінди, і вона вийшла в коридор.

— А ви з отим лікарем, Расмюссеном, отримали свої картини з тим самим сюжетом, що й Юлина картина? — запитала Кайса.

— Так, — Анне-Марія показала на полотно, яке висіло над старим чорним фортепіано.

На картині було зображено чоловіка й жінку в ліжку. Жінка лежала за спиною чоловіка, лінії тіл перепліталися, обличчям жінка притулилася до потилиці партнера, рукою обіймала його за шию. Підпис унизу: Едвард Мунк.

— Можна її сфотографувати?

— Звичайно.

— Підпис однаковий на всіх картинах?

— Так, то був, певно, один з його жартів. Знаєте, він мав почуття гумору. І гумор той був часто іронічний, стриманий, певною мірою самовпевнений.

— Що сталося з рештою картин?

— Усі картини з тим сюжетом, окрім трьох подарованих, спалили. Такою була остання воля Креза.

Кайса згадала підвальну кімнатку зі склянками, колбами й трубками.

— А свої парфуми він виготовляв у кімнаті під заскленою верандою?

— Так…

— Там після нього щось залишилося?

— Ні… Не думаю. Минуло двадцять три роки, як він помер. Мабуть, давно все прибрали.

«Або не прибрали», — подумала Кайса, проте змовчала.

— Як насправді звали Креза?

Анне-Марія наморщила чоло.

— Ґюннар… А от прізвище… О, згадала… Лауріцен. Але всі кликали його не інакше, як Крезом.

Повернулася Лінда. Телефонував колишній головний лікар, Сіндре Нурберг. Вона намагалася додзвонитися до нього раніше, ще доки чекала з бабусею на Кайсу. Тепер він зателефонував, сказав, що ось саме їде, цілком випадково, у Дікемарк. Вони можуть зустрітися там, якщо Ліндиній гості таке підходить.

Кайса вже сідала за кермо, коли з ганку, махаючи конвертом, її окликнула Лінда.

— Бабуся забула вам ось це показати! Можете собі позичити.

— Що це?

— Крез тут щось написав. Коли він помер, бабуся знайшла аркушик у його тумбочці біля ліжка.

Кайса поклала конверт у торбинку. Почувалася втомленою. Чи вистачить їй сили знову їхати в Дікемарк? Вона завела авто. Така діяльність іде їй на користь. За весь час, проведений у гостях Анне-Марії, вона жодного разу не згадала про свою хворобу.

44

Перше, що помітила Кайса, коли відчинилися двері до «унікальної міжнародної лабораторії професора Альфа Бюлля», як писалося в музейному буклеті, був напис на похилій стелі піддашшя. Лабораторія розташовувалася на третьому поверсі корпусу Бйоркелі в Дікемарку.

«Ніс est locus ubi sanguis urinaque arcana vitae aperiant». Колишній головний лікар Дікемарка, Сіндре Нурберг, простежив за її поглядом.

— «Тут місце, де кров і сеча відкривають таємниці життя» — переклав він і обвів широким жестом кімнату. — Тут усе збережено так, як було в двадцятих-тридцятих роках.

Це була велика кімната з усіляким начинням. На столах лежали і стояли запилюжені інструменти й апарати, таких Кайса не бачила ніколи в житті. Якісь центрифуги, дистилятори й вимірювальні прилади. Повсюди — ваги, штативи, склянки, пляшки, дзбанки і трубки. Вона не знала ні назв більшості предметів, ані того, для чого вони призначені.

Кілька великих дахових вікон пускали досередини багато світла. Біля однієї стіни стояла шафа з