Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Розділ 19

  Вересень 

Минуло три місяці, з того дня, як Ліда покинула дім Дем’яна 

-- Привіт, Петровичу, -- привітався я, вийшовши зі свого автомобіля. Ми з Веронікою щойно повернулися з Туреччини. Десять днів безтурботного життя  біля моря залишили позаду всі проблеми й турботи, і зараз я був у чудовому настрої. Сонце пестило обличчя, а прохолодний вітерець освіжав після довгої дороги. Ніка, як завжди, була поруч, випромінюючи ту хитру впевненість, яка притягувала й водночас насторожувала. Вона вміла віддячувати за мою щедрість, і її вміння робити це було мистецтвом.

Хитра зараза, але в ній є все, що мені потрібно. Ми з нею ніби на одній хвилі. Ніяких почуттів, тільки задоволення. Ще на самому початку я встановив правила, і Вероніка, розуміючи свої вигоди, навіть не намагалася їх порушувати. Ми обоє отримували те, чого хотіли, і це робило наші стосунки простими й без зайвих драм.

-- Вітаю, пане Дем’яне. Сподіваюся, ви гарно відпочили? -- запитав Петрович, спершись на граблі. Він стояв у саду, де купи опалого листя були складені рівними рядками, мов його праця була частиною якоїсь тихої осінньої симфонії.

-- Петровичу, ти ж знаєш, що я не люблю, коли мене так називають, і особливо, коли це кажуть близькі люди, -- я посміхнувся, легенько поплескавши його по плечі. Його простота й вірність завжди мене підкупали. У цьому чоловікові було щось від тієї стабільності, якої часто бракувало в моєму житті.

Ніка лише криво посміхнулася, підняла голову з явним роздратуванням і, зневажливо зиркнувши на нас, потягнула свою валізу до будинку. Її мовчання говорило більше, ніж слова. Цей погляд, що змішав у собі зневагу й легку демонстрацію влади, викликав у мені ледь помітний укол злості. Але я швидко відкинув це відчуття, не бажаючи псувати собі настрій.

-- Вибачте, просто я подумав, що ваша Ніка не схвалить, -- пробурмотів Петрович, трохи знітившись, але його голос залишався рівним. Він ніколи не дозволяв собі зайвих емоцій, і це завжди мене дивувало.

-- А ти про неї не думай, -- я махнув рукою, намагаючись повернути розмову в інше русло. -- Краще розкажи, як тут справи.

-- Та що розказувати? Свої обов’язки я виконую чесно й совісно, -- відповів він, трохи піднімаючи підборіддя, ніби захищав свою гідність.

-- Міг би й не казати. У тобі я ніколи не сумнівався, як і в Ліді, -- я перевів погляд на сад. Осінь уже вповні заявила про себе, і жовто-червоні барви огортали все навколо. -- До речі, як вона? У неї все добре? Може, потрібна допомога? Ти кажи, не соромся.

- Ліда в порядку, дякую. Здається, її життя налагодилося. У суботу моя Лідонька вийшла заміж за свого господаря Ярослава. Весілля було казковим. У дорогому ресторані, -- сказав Петрович, і його обличчя розпливлося в теплій усмішці, яка підкреслювала гордість і радість за доньку.

-- Серйозно? -- майже вигукнув я, несподівано для самого себе. Невже Ліда могла на таке зважитися? Десь у глибині душі це здавалося неможливим.

-- А навіщо мені вас обманювати? Ви запитали, я відповів, -- знизав плечима Петрович, ніби моя реакція його анітрохи не здивувала.

-- Вона, що, закохалася? -- спитав я, хоча й не був певен, чому мені це взагалі цікаво. Але це питання вирвалося мимоволі, ніби було глибоко закладене в підсвідомості. І тут, зовсім несподівано, перед очима з'явився образ Ліди, яка сміється, дивлячись у чиїсь чужі очі. Її руки ніжно обіймають когось, хто не має до мене жодного стосунку.

У грудях щось стиснулося. Неприємне відчуття прокотилося хвилею, як раптовий холодний вітер, що змушує здригнутися навіть у теплий день. Я приклав долоню до серця, ніби це могло допомогти заглушити цей незрозумілий біль.

-- Напевно, так, -- відповів Петрович спокійно, але в його голосі відчувалася стримана радість. -- Вона з першого дня до нього ставилася тепло. Ярослав до неї теж добре ставиться. А що, хіба це дивно?

-- Ні... не дивно, -- відповів я, намагаючись взяти себе в руки. Але ці слова звучали надто сухо, ніби я сам собі не вірив.

Моя свідомість знову й знову поверталася до цього образу: Ліда, яку я завжди знав, тепер належала іншому. Її щастя, про яке я раніше майже не думав, тепер здавалося чимось, що вийшло за межі мого контролю. І це чомусь було боляче.

-- Сподіваюся, вона стане щасливою. Ліда правда заслуговує найкращого, -- сказав я щиро, хоча слова прозвучали якось глухо, ніби губилися у холодному осінньому повітрі.

Я справді так думав. Ліда була однією з тих людей, які заслуговують на більше, ніж можуть отримати в цьому житті. Вона була доброю, справжньою. І хоч я ніколи не розглядав її як когось, з ким би хотів пов'язати своє життя, думка про те, як би було, якби вона народила мені сина, все частіше з'являлася останнім часом. У її руках було щось тепле, затишне. Це тепло накривало всі зовнішні принади Вероніки, яка була гарна, але всередині – порожня, як блискуча скляна ваза.

Все життя навколо мене були жінки, що сяяли, наче діаманти, але світла у них не було. Вони могли зачарувати своєю красою, але залишали після себе тільки холод і тишу. Одна Еліна чого варта. Її образ досі стояв перед очима – така бездоганна зовні, але така чужа й відсторонена всередині. Можливо, саме тому мене так зачепила новина про Ліду. Її тепло завжди було справжнім, і тепер воно належало комусь іншому.

-- Дякую, Дем’яне. Якщо у вас до мене більше немає запитань, то, з вашого дозволу, я повернуся до своєї роботи, -- сказав Петрович, перервавши мій потік думок. Його голос звучав рівно, але я відчув у ньому щось більше – розуміння чи, можливо, навіть співчуття.

-- Звичайно, іди працюй та не перевтомлюйся. У твоєму віці потрібно берегти серце, -- відповів я, намагаючись усміхнутися, але це вийшло наполовину.

Хотів було додати: "Своє я не вберіг", але слова застрягли в горлі. Занадто важко було визнати це навіть перед самим собою.

Я дивився, як Петрович повільно йде до саду, тримаючи граблі в руках. Його фігура здавалася частиною цього осіннього пейзажу – такою ж спокійною й незмінною. А я стояв посеред двору, відчуваючи, як невидима порожнеча все глибше вгризається в моє серце. Та саме я обрав для себе цей шлях. Саме я захотів, щоб було як є.