Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Ліна

Я ходила по кімнаті з боку в бік, стискаючи пальці так сильно, що нігті впивалися в долоні. В голові вирувала ціла буря думок, почуттів і страхів. Все мало йти за планом. Інга знала, що робити, і Олівер був поруч, але… що як щось піде не так? Що як Андрій запідозрить брехню? Він не був ідіотом. Жорстоким — так, самовпевненим — без сумніву, але точно не дурнем.

Мені треба було відволіктися. Я підійшла до вікна, провела пальцями по холодному склу і закусила губу. Думки самі повернулися до Олівера.

Чорт забирай, я не повинна була думати про нього зараз. Але як не думати? Його зосереджений погляд, коли він щось зламував на комп’ютері. Його легка усмішка, коли він думав, що я не помічаю. Як він підтягував рукава кофти, відкриваючи зап’ястя. Як картавив, коли намагався говорити українською. Як дивився на мене, коли думав, що я не бачу.

Я заплющила очі й зітхнула.

Олівер.

Я ж знала, що це все тимчасово. Що після цієї історії кожен піде своїм шляхом. Я вміла жити одна. Я звикла покладатися тільки на себе. Але тепер… тепер вперше за довгий час я відчувала, що не сама.

Звуки з вулиці змусили мене здригнутися. Глухе гурчання двигуна, скрип гальм, а потім — гучний звук дверцят, що захлопнулися. Я підбігла до вікна і побачила, як з машини виходить Андрій. В його руці поблискувала флешка.

Вийшло.

Я ледь не засміялася від полегшення. Все пішло за планом. Інга впоралася, тепер моя черга.

Не минуло й хвилини, як двері різко відчинилися, і двоє охоронців безцеремонно схопили мене за руки.

— Бос хоче тебе бачити, — процідив один крізь зуби.

Ну ще б пак. Я глибоко вдихнула і стисла щелепу. Треба грати до кінця.

Мене потягли до кабінету Андрія. Він сидів за своїм величезним столом, зручно відкинувшись на спинку крісла, а перед ним відкритий ноутбук, у якому вже була вставлена карта пам’яті.

— Ну що, пташко, — посміхнувся він, крутячи флешку в пальцях. — Думала, що обдуриш мене?

Я мовчала.

— Ніхто не йде проти мене, Ліно. Ніхто. І твій батько теж. Він згниє у в’язниці, а ти? Ти могла б жити добре, але вирішила грати в героїню.

Я зціпила зуби.

— Тепер ти мені взагалі не потрібна, — продовжив він. — Рахунок твого тата вже мій. Я маю доступ до всіх грошей.

Я підійшла ближче, схиливши голову набік.

— Та я краще помру, ніж житиму з таким покидьком як ти!

Андрій миттєво схопив мене за горло і стиснув так, що повітря перехопило в легенях.

— Що ти сказала?

Я видихнула, намагаючись не показати страх.

— Це ти підставив мого батька. Він не винен. Усі махінації провернув ти, а коли запахло смаженим — кинув його під танк.

Андрій нахилився ближче, його очі звузилися.

— І що? — хрипко запитав він. — Це була геніальна ідея.

Я закусила губу, щоб не показати, наскільки сильно мене тіпало від його слів.

— Я не просто відмивав гроші, Ліно, — продовжив він, відпустивши мене і відкинувшись у кріслі. — Я кинув дуже серйозних людей. Якби вони дізналися… ох, вони б мене порвали. Але вони не дізнаються. Бо всі стрілки я перевів на твого татуся.

Я глянула на нього з ненавистю.

— Батько був розумнішим за тебе.

Андрій засміявся.

— Ну, розумнішим чи ні — але він сидить у в’язниці, а я — тут.

— А ти не думав, що флешка — не єдиний доказ?

Його усмішка зникла.

— Що?

— Я знала, що ти захочеш її повернути. Тому… я подбала про запасний варіант. У мене є людина, якій я довірила копії. Якщо зі мною щось трапиться, він передасть усе в поліцію.

Андрій різко підвівся.

— Брешеш!

Я зітхнула.

— Звичайно, брешу. Але ти ж не хочеш перевіряти, правда?

Я відчувала, як кров пульсує у скронях, як кожен удар серця віддається болем у грудях. Андрій стояв переді мною, роздратований і злий, стискаючи флешку в руці, ніби це була його перепустка до безсмертя.

— Це ще не все, — голос зрадницьки дрижав, але я змусила себе говорити чітко. — Думаю, тобі буде цікаво дізнатися, що рахунок, про який ти так мрієш, оформлений на мене.

Він примружив очі, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби намагаючись зрозуміти, брешу я чи ні.

— Що?

— Ти правильно почув, — я всміхнулася крізь біль. — Тільки я або людина, якій я доручу, зможемо користуватися цими грошима.

Андрій різко кинув флешку на стіл і зробив крок уперед. Я не відступила. Якщо вже я затіяла цю гру, то повинна грати до кінця.

— Ти зараз же зв’яжешся з тим, у кого копія, — його голос був низьким, погрозливим.

Я гордо підняла підборіддя.

— Ні.

Він мовчки дивився на мене секунду… дві… а потім удар. Я відчула, як моє тіло падає назад, як губи розбиваються об зуби, а в голові вибухає біль. Вдарившись об підлогу, я ледь не задихнулася від хвилі нудоти.

— Думаєш, ти можеш диктувати умови? — він нахилився до мене, стискаючи пальці на моєму підборідді. Його очі були чорними, порожніми, бездушними. — Хочеш, щоб я грав за твоїми правилами?

Я стисла губи, не дозволяючи собі навіть простогнати від болю.

— Зв’яжися з ним, — шепнув він мені на вухо. — Інакше я зроблю так, що ти благатимеш мене про смерть.

Я вдихнула, видихнула. Тепер усе залежало від часу. Я мала триматися. Андрій вірив, що контролює ситуацію, і це було моєю перевагою.

Я відчула, як по підборіддю стікає кров, але не стала витирати її. Просто подивилася йому в очі й видушила: