Читати книгу - "Останній дракон, Ана-Марія Еріш"

Наступний тиждень я намагалася уникати тему моїх почуттів до Адама. Так, я вже була впевнена в тому, що вони набагато сильніші, ніж мені здавалося з самого початку. Але зараз був не час для того, аби вирішувати наші стосунки. Тим паче коли ми в будь-який момент очікували нападу. Що і сталося на восьмий день після нашого повернення з Печерного палацу. Ну що ж, це був наш новий рекорд тиші. І чи то я справді вже настільки звикла до постійних нападів, що була готова відбити будь-який удар. Останнім часом моя підготовка стала настільки кращою, що я входила в першу десятку найкращих воїнів. До першого місця мені ще дуже далеко, але все ж і це добре. Тому я з легкістю знищувала монстрів. Та цього разу було все інакше. В один момент я відчула, як на мене потрапило щось. І в той же момент світ почав втрачати свої барви. І для чого тоді були ті всі тренування, якщо я не можу захиститися від простого прокляття. Сподіваюся, що вона хоча б не смертельне. Ще й подіяло так швидко, адже я втратила свідомість.                                                                                                            

А отямилася вже в Долині драконів. Померла, чи що? Але Даніеля ніде поряд не було. І що це все тоді означає? Але ті, кого я помітила поруч з собою в наступний момент, змусили мене втратити дар мови. Це були мама та тато. Мої рідні, саме такі, як на фотографії. Я різко схопилася на ноги та підняла меч, який чомусь перенісся разом зі мною. Не те щоб я не була рада їх побачити. Та цих двох тут точно не може бути. Я могла просто померти чи це якесь видіння. Я навіть боялася уявити, що це все може бути по-справжньому. Моїх батьків вже давно немає.                                                                                  

- Доню, опусти меч. - спокійно сказав тато. - Тобі він тут точно не знадобиться. Ми ніколи не зашкодимо рідній дитині.                                                                                                                                        

- Цього не може бути. Ви давно померли. Я вас пам'ятаю лише завдяки фотографіям. - сказала я. - А це долина драконів...                                                                                                                                       

- Так, Даніель дав дозвіл, та й моя магія на якийсь час дозволила нам повернутися, аби побачити тебе. - лагідно посміхнулася мама. - Яка ж ти красуня в нас.                                                                                 

- Невже і я померла? - я все ще була скептична. - Чи ви привиди?                                                      

Мама обережно підійшла до мене ближче та доторкнулася до руки. Але як таке взагалі можливо? Вони точно мертві, а долина драконів існує між двома світами. Чи означає це те, що саме тут ми й могли б зустрітися? Я обережно опустила меч, а тоді мама притягла мене у свої обійми. Я бачила сльози в її очах. Ця жінка була для мене чужою, адже я двадцять років вважала своєю матір'ю зовсім іншу людину. Але щось рідне в ній було. Як і в батькові, що не стримався, адже я бачила на його обличчі сльозу. Чоловіки теж інколи можуть плакати.                                                                                 

- Нам так шкода, що ми не були поряд, коли ти росла. - мама погладила мене по щоці. - Але ти стала справжньою красунею. Ще й така сильна. А от якби ти була чаклункою...                                              

- Діано, мій ген переміг. - посміхнувся батько. - А все через нього. - він вказав на мій кулон. - Цей артефакт, ти з народження була обрана його хранителем. І ми б мали тобі допомогти з усім розібратися та підготувати.                                                                                                                          

- Але ви не винні... - прошепотіла я. - Вас просто вбили, не даючи нам шансу стати справжньою родиною.                                                                                                                                                         

- Так, все саме так і було. - підтвердила Діана. - Але ми справді пишаємося тобою. І спостерігаємо. Та й допомагаємо інколи. Ти завжди можеш віднайти нас у своєму серці. - вона посміхнулася крізь сльози. - Давайте присядемо, бо часу в нас небагато. Твій брат, наш любий племінник, робить все, аби ти повернулася до них. І йому допомагає один хлопець, який має до тебе по-справжньому щирі почуття.   

- І що це за хлопець? - перервав її Самаель.                                                                                          

- Каталіна вже доросла, і вона може мати стосунки. - спокійно пояснила йому мама. - Тому можеш не хвилюватися за нашу доню. Є те, що ми тобі маємо розповісти. І це стосується того, що зовсім скоро станеться. - вона нахилилася до мене ближче. - Прошу тебе, не довіряй тим, кого ти вважаєш близькими. Серед них є зрадник.                                                                                                            

- Не повторюй нашу помилку. - підтвердив тато.                                                                                 

На якусь мить я задумалася. Я підозрювала, що їх вбив хтось зі своїх, але тепер це лише підтвердилося. І я поняття не мала, хто б це міг бути в моєму оточенні. Боялася навіть підозрювати найближчих. Все ж вони не раз рятували мені життя. Але і не довіряти здібностям Діани я не могла.     

- Але Делія, Алекс чи Адам... - почала я.                                                                                                 

- Ні, вони завжди тебе підтримають. - перервала мама. - Особливо ось цей хлопець, Адам. Він тебе по-справжньому кохає. І життя віддасть, аби ти лише була щаслива. - вона посміхнулася татові. - Ми про інших. Тих, хто приховує від тебе найбільшу таємницю. І ти маєш сама це розкрити. А ми ж завжди будемо поряд. Ти ніколи не залишишся одна.