Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Ти молодець, Каті, — озвався Топаз у моїй свідомості. — Моя сила — це Сонце та Бачення. Елемент повітря дасть тобі змогу бачити крізь обман, а також, використовуючи сонячну енергію, створювати ілюзії. Згодом ти навчишся керувати й самим повітрям.

У душі наростав цілий вихор емоцій: від полегшення, що я, схоже, все зробила правильно, до легкого остраху перед новими можливостями, які відкривалися разом із цією силою.

— Тепер ти з усіма Елементами, — задумливо промовив голос Топаза у свідомості, водночас теплий і радісний. — Ти зібрала всі наші сили, молодчинка!

Я втомлено кивнула, чи то собі, чи то тому відлунню, що чула у власній голові, а потім розвернулася до решти Вартових. Вони мовчки чекали мого слова, ніби вперше за весь час визнали — тепер усе в моїх руках. Хоче ж все так і було, але зі злиттям з останнім Вартовим, ніби щось поставило у цьому крапку.

Чи то був радше відлік... До дня, коли все має статися.

— Ну що ж... — видихнула я, відчуваючи, як у душі вирують водночас тривога й піднесення. — Сподіваюся, я готова.

Тепер, коли всі чотири елементи проявилися на мені, я усвідомила, що час звичних тренувань добіг кінця. Вони стануть важчими, та всупереч усім страхам я відчувала, що готова. Впевненість, наче хвиля теплої енергії, накрила мене з головою й наповнила такою силою, що, здавалося, я могла б і гори зрушити. Може, то дія Тапаза?

— Давай спробуємо створити ще одну тебе, — запропонував з лукавою усмішкою Топаз.

— Оу... цікаво, — я ледь стримала здивування. — І що ж робити?

— Уявляй себе, свою постать, що стоїть поруч — до найменших деталей, які тільки зможеш згадати: волосся, шкіра, колір очей… Навіть те, як ти дихаєш, — наставляв Топаз.

Я глибоко вдихнула, заплющила очі й спробувала уявити свою подобу, наче вона справді стоїть поряд. Спершу відчула легке запаморочення, потім мене огорнуло дивне тепло... його тепло.

Уявила себе крок за кроком: від кінчиків пальців на ногах — до ледь помітних пасм волосся, що спадали на плечі. Уявляла, як мої губи злегка розтягуються у знайомій посмішці, як лінія брів піднімається, коли щось мене дивує. І от у якийсь момент, десь у просторі між думкою та реальністю, я відчула поштовх: слабкий, але настільки виразний, що серце пропустило удар.

— Спробуй “побачити” цей образ, не розплющуючи очей, — озвався Топаз, наче читав мої думки. — Відчуй, як енергія починає ніби формувати живий силует.

Моє дихання стало частим. Було відчуття, ніби я стою на межі сну.

— Тепер, коли ти намалювала у своїй свідомості чіткий образ, спробуй “відпустити” його назовні, — пояснив він. — Уяви, як контури цього силуету виходять зі звичайної темряви і набувають обрисів у реальному світі.

Я відчула, як мої долоні потепліли, ніби до них прилинула додаткова енергія. Зібравшись із силами, уявила, як усе, що створила в думках, тепер відділяється від мене й отримує можливість існувати поза моєю уявою.

За якусь мить простір ніби здригнувся, і я розплющила очі…

Переді мною стояла я — зосереджена й спокійна. Неначе дзеркальне відображення в реальному світі, тільки без дзеркала. Моя точна копія...

— Неймовірно... — видихнула я, торкаючись свого “двійника”. Вона дивилась на мене з такою ж цікавістю, як і я на неї.

На мить ми обидві замовчали. Я боялася навіть кліпнути, щоб не зіпсувати цей фантастичний ефект. Усередині боролися радість від успіху та неспокій від усвідомлення власних можливостей.

— Ха, у нас усе вийшло! — голос Топаза бринів тріумфом.

Моя копія склала руки на грудях, повторюючи мій улюблений жест, коли я щось обмірковувала. Це було так дивно — бачити себе збоку.

— Вона... може говорити?

— Спробуй із нею поспілкуватися, — порадив він.

Я мовчки кивнула й спробувала зазирнути собі в очі, які тепер дивилися на мене з того боку.

— Привіт... — уголос сказала я. — Ти мене чуєш?

Копія розтулила губи, і в її голосі я почула власний тембр:

— Звісно. І не тільки чую.

— Гарна робота, Катіоно, — до мене підійшли хлопці, які спостерігали з боку. Вони дивилися схвально, особливо Рубер: його погляд промовляв ніби “Я здивований, що вона не нафакапила”. Відчувши цю його внутрішню іронію, я трішки звузила очі, вдаючи образу.

Раптом моя копія, кинувши на мене хитрий погляд, підморгнула й, не вагаючись, підійшла до Рубера та стукнула його ногою в коліно. Від несподіванки він аж хитнувся. Усі навколо — включно зі мною — вибухнули сміхом.