Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Вибач, я... я не знаю, що це було, я нічого їй не наказувала! — почала я виправдовуватися, намагаючись приховати сміх.

— А тобі й не треба, — озвався Топаз, регочучи. — Вона — це ти. І відчуває все так само. Але, схоже, ця твоя версія трохи різкіша та за думкою одразу діє, — він розвеселився іще дужче.

— Та нічого, — махнув рукою Рубер, відступаючи від моєї копії.

Вона й далі дивилася на нас з легкою посмішкою, ніби все було в нормі, а тоді знову підморгнула мені. Я зосередилась на бажанні, щоб вона зникла, і за мить луснула, мов мильна бульбашка, розсипавшись яскравим сяйвом.

Після того, як Каті-2(хай буде так) зникла, над галявиною зависла якась химерна тиша — мовби всі на мить досі переварювали побачене. Я відчула, як вологий вітерець ледь тріпає пасмо мого волосся, повертаючи мене до реальності.

— Ну, ти й даєш!

— Вже бачу, як нам стане у пригоді цей твій трюк.

Я на мить застигла, зніяковіло опустивши погляд, але відчуття гордості, що пройшло крізь мене, не давало мені засмутитись.

— Я відпускаю тебе, — сказала я, і вже за мить Топаз стояв переді мною з ледь помітною втомою на обличчі. Перше злиття завжди їм найважче дається.

Він простягнув руку, і, не сказавши нічого більше, запитав:

— Ходімо додому?

Додому...

А де тепер мій справжній дім? Бо тут, поряд із ними, я відчувала себе на своєму місці. Здавалося, що Ерде не дарма обрав саме мене, і з кожним днем я прив’язувалася до нього занадто сильно, щоб потім відпустити.

Я ніби оживала, вперше за майже все своє свідоме життя, віднайшла те, чого мені так весь цей час бракувало.