Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Я сиділа на м’якому диванчику в авто, де активно працював тепловий кондиціонер. Кутаючись у плед відчувала, що зуби практично перестали цокотіти. Поруч лежав Костянтин вклавши свою голову на мої коліна. Я перебирала мокрі прядки думаючи про те, скільки на завтра всього треба зробити. І вперше в житті мені не хотілося додому.

Там, у ріці, ми могли бути самими собою. Просто дітьми, які плескалися до посиніння у воді, без вантажу обов’язків та травм від втрати близьких людей. А зараз усе поверталося на свої місця.

Авжеж чуда не сталося. Я не почала плавати, як рятувальники Малібу. Але впевнено лежати на воді і не йти, як сокира на дно, він таки мене змусив навчитися.

- Нам пора. – я промовила після схвильованого дзвінка матері.

- Я знаю. Ще трішки. – хлопець вкрився шкіряною курточкою заплющивши очі. – Біля тебе так спокійно...

- Ти цього не хочеш, так?

- Мене це дратує. Я вперше у житті в такому сум’ятті.

- Чому ти не можеш мене просто прийняти?

- Я не маю права. Я пообіцяв... – він запнувся. – Не можу... – зарився обличчям у сукню обхопивши мої ноги руками. Мені навіть здалося, що він плаче.

- Все гаразд. – я погладила його по напруженій спині. – Ти не мусиш мені нічого пояснювати. – його руки ще міцніше мене стиснули, наче замінюючи слова вдячності.

- Ти можеш мене не боятися. – піднявся заглядаючи в очі. – Я не завдам тобі шкоди.

Не знаю, що керувало мною тоді, але я подалася вперед і міцно його обійняла. Хлопець явно не очікував такого пориву, та уже через секунду відповів взаємністю.

- Ми можемо бути друзями...? – прошепотіла йому на вухо.

- Не знаю... – він зітхнув притискаючи до себе.

 Всередині мене щось розчаровано опустило руки.

- Чого ти насправді сьогодні приїхав? – відчувши, що я послабила обійми, він повільно відпустив мене.

- Мені необхідно поговорити з батьком. Я хотів... попросити тебе дати мені ще одну маску. Ну або сказати, де її можна купити.

То справа зовсім не в мені?! Я спробувала приховати ще одне розчарування за посмішкою.

- Другий раз це викличе підозри. – трошки подумала і... – Є ідея куди краще. Поїхали.

Я попросила Костю зупинитися біля цілодобового маркета побутових товарів. Набравши найдешевшої косметики ми сіли в парку під ліхтарем. Добре затонувавши уже фіолетові гематоми я нафарбувала йому губи яскраво червоною помадою. І, як вишенька на торті, приліпила величезні вії з-за яких він нічого не бачив.

- Синку! – мама сплеснула в долоні побачивши мій шедевр. – Що з тобою?!

Ігор прибіг на зойк матері. Мені здалося, що він зараз втратить свідомість.

- Все гаразд. – поспішила всіх заспокоїти. – Я ж вам говорила, що нас взяли у шкільний м’юзикл. От Костя гратиме злочинця, який переодягається для справи у жінку. Я просто спробувала відтворити образ.

Поки я говорила вони навіть не дихали.

- Ти хотів поговорити? – хлопець підійшов до остовпілого батька.

- Синку, я тебе прошу, змий це.

- Обов’язково. Але хочу ще хлопців пранканути. – потер праве око і вії відпали.

Смішно було лише мені... чомусь.

Бездушний годинник показував, що вже минула опівніч. Я крутилася у ліжку не в силі заснути. Розслабитися не дозволяло не зроблене завдання з геометрії. Цей предмет я терпіти не могла. Від одного погляду на книжку мене нудило. Та сил щось розв'язувати уже не було. Якесь замкнуте коло. А ще вчителька математики мала на мене зуб. Через маму, котра зайняла робоче місце, яке вона гріла для своєї дочки.

Двері моєї скрипнули і я відчула якесь збочене полегшення. Тільки як себе поводити досі не знала. Тому прикривши очі, вдала, що сплю. Хоча емоції кипіли в грудях так, що аж подушечки пальців поколювало.

Уже за звичкою Воронівський вимкнув мій ноут і тихо ліг на свій край ліжка. Між нами знову залишалася відстань розміром з цілий метр.

Чи буває ранок добрим? Авжеж. Прокинувся і Слава Богу. Тільки змусити піднятися грішне тіло це вже зовсім інший репертуар. Кожного разу обіцяю, що ляжу раніше. Тричі я переставляла будильник на десять хвилин.

Остаточно прокинулася, тільки коли повернулася і побачила на подушці... троянду. Подих перехопило. Незвична. Як і її власник. Темно-червоні оксамитові пелюстки, краї яких віддавали вугільно чорним, віддали чудесний солодкуватий запах. Ніколи раніше таких не бачила.

Але найголовнішим було навіть не це. А подвійний листок, який лежав під квіткою. Із розв’язаним завданням з геометрії.

- Що з тобою, ти вся сяєш. – Софія поставила піднос на стіл поруч зі мною.

Сьогодні нам вдалося захопити столик біля вікна.

- Погода гарна. – я стисла плечима розглядаючи бульбашки в калюжі від важких капель.

- Гарна?! Мряка, дощ, холодіна... – дівчиною аж струсило.

Я зіткнулася поглядом з похмурою Іриною. Щось схоже на почуття вини залоскотало у горлі.

- Дівчата, біля вас можна? – голос Романа змусив мене підняти голову.

Як справжній аристократ він поставив на стіл чай з молоком та тарілку з круасанами. Я перевела погляд на свій борщ. Поїла, називається... З грудей вирвався нервовий смішок.

- Все гаразд? – він пропустив крізь пальці своє світле волосся і я помітила, як жіноча половина школи недобре покосилася в нас бік.

- Так, так. – я відпила соку.

- Ти бачила сьогодні Воронівського?

- Він... – прочистила горло. – Дуже рано пішов. А що? Щось сталося?

- Не знаю... Слухавку не піднімає. А мені необхідно аби він прийшов сьогодні на тренування. – Роман вгризся ідеально білими зубами в хрумку м’якоть круасану.

Соломія нишком з-під окулярів розглядала його. Зрозумівши, що я її піймала на гарячому залилася червоною фарбою. Я не стала її далі бентежити, тому взяла ложку поколотивши борщ. Мені здавалося, що на фоні ідеального Савчука, ми з борщем виглядали жалюгідно. На його фоні навіть так званні зірки школи блідніли. Я не знала, хто може скласти йому достойну партію. Хіба що... Ну так. Вольська. Любім люди правду.