Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Але в мене є знак, братику, бачиш?

— Ніфіга собі!

Тату. Боббі аж млів від заздрощів. Юнак це помітив і посмішка перетворилася в білозубий вищир від вуха до вуха.

— «Діаблос», бля. «Діаблос», братело, — найкрутіший клуб, рулять усіма вулицями. Всі другі — до сраки.

— Вулицями внизу?

— Ну та, а де ж ше, нахрін? Ну, будь здоров, братуха, ти мене вкалуєш. Вопше симпотний, тільки їжак довбаний до сраки.

Двері відчинилися, війнуло гарячим повітрям та вуличним шумом, і молодик зник.

Боббі зацікавив невеличкий плетений кошик на бюро. Хлопець нахилив його і зазирнув усередину. У кошику було повно кілець для ключів з червоними, синіми і зеленими пластиковими брелоками. Боббі видобув один і прочитав золотий надпис: «КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».

— Давай, малий, візьми один.

Боббі аж підскочив, ледь не скинувши кошика з брелоками.

Жінка, що увійшла тими ж дверима, що й Лен Файлз, була ще огрядніша за нього. Розмірами вона скидалася на циркову товстунку, проте ступала граційно, наче балерина. Боббі підняв очі, а жінка вже стояла поряд, нависаючи над ним. Сестра Лена Файлза, не інакше.

— Перепрошую, — пробелькотів Боббі, поклав кільце на місце і заходився легенько відштовхувати пальцями кошика від краю столу. І, мабуть, перекинув би його з протилежного боку, якби пухка пані не підставила руку. Вона посміхалася і, на невимовне полегшення Боббі, нітрохи не сердилася.

— Серйозно, я не жартую, візьми собі один, — вона простягнула Боббі кільце з зеленим брелоком. — Дешева фігня, зате безплатно. Ми роздаємо їх для реклами. Ніби сірники, розумієш? Хоч сірників я б дітям не давала. Ти ж не палиш, правда?

— Ні, мем.

— Хороший початок. Від випивки теж тримайся подалі. Ось, візьми. Від халяви носом не крутять, дитинко. Її на світі не так багато.

Боббі взяв зелений брелок.

— Дякую, мем, він гарненький.

Опускаючи кільце до кишені, Боббі подумав, що треба буде його позбутися. Якщо мама знайде таку річ, то не зрадіє. У неї виникне двадцять питань, як сказав би Саллі, а то й усі тридцять.

— Як тебе звуть?

— Боббі.

Він чекав, чи жінка не поцікавиться його прізвищем, і потай зрадів, коли вона цього не зробила.

— А я — Аланна.

Вона простягла руку, зашкарублу від перснів. Вони виблискували, мов лампочки на ігрових автоматах.

— Ти тут з татом?

— Зі своїм другом, — сказав Боббі. — Здається, він робить ставку на бій Гейвуд — Албіні.

Вигляд в Аланни був переляканий і насмішкуватий водночас. Вона нахилилася, приклавши пальця до червоних губ.

— Цить, — прошепотіла жінка, обдавши Боббі міцним алкогольним духом. — Тут не можна вимовляти слово «ставка», — застерегла вона Боббі. — У нас більярдний салон. Запам’ятай це раз і назавжди й залишишся цілий і неушкоджений.

— Домовилися.

— Ти маленьке, гарненьке чортеня, Боббі. А ще схожий мені… — вона помовчала. — Може, я знаю твого тата? Може таке бути, по-твоєму?

Боббі похитав головою, але не дуже впевнено. Адже Ленові він теж на когось видавався схожим.

— Мій тато помер. Дуже давно.

Боббі завжди додавав цю фразу, щоб люди не починали вмиватися шмарклями.

— Як його звали? — запитала вона. Та перш ніж Боббі встиг відповісти, Аланна Файлз сама вимовила його ім’я. Воно злетіло з її нафарбованих вуст, як чарівне заклинання. — Ренді? Ренді Ґарет? Ренді Ґрір? Щось таке.

На мить у Боббі від потрясіння відібрало мову. З легень ніби вибило все повітря.

— Рендолф Ґарфілд. Але звідки…

Аланна радісно засміялася. Її груди заколихалися.

— Ну, переважно по волоссю. І ластовиння… А ще ось цей трамплінчик…

Вона нахилилася і Боббі вгледів пипки гладких, білих грудей розміром з барильця. Аланна легенько провела пальцем по його носі.

— Він приходив сюди грати в більярд?

— Та де. Казав, що з києм не дуже дружить. Заходив на пиво. А іноді…

Вона швидко закрутила руками, ніби мішаючи невидиму колоду, так що Боббі згадався Макквон.

— Ага, не було на світі жодного неповного стриту, який би не прийшовся йому до душі, так мені розповідали.

— Про це я нічого не знаю, але він був хорошою людиною. Міг з’явитися в понеділок ввечері, коли тут, як в домовині, й десь через півгодини всі вже реготали. Завжди ставив пісню Джо Стафорда, забула, як вона називається, і просив Ленні зробити гучніше. Справжнє золотце, здебільшого через це я його й запам’ятала. Золотце з рудим волоссям — рідкісний делікатес, малий. П’яниць не пригощав, такий був у нього принцип, але був готовий віддати навіть сорочку зі свого плеча, тільки попроси.

— Але він, напевно, програвав багато грошей? — сказав Боббі. Він не міг повірити, що розмовляє про це, що взагалі зустрів людину, яка знала його батька. Та, мабуть, багато чого саме так і з’ясовується, зовсім випадково. Ходиш собі по землі, клопочешся своїми справами, аж тут об тебе черкається минуле.

— Хто, Ренді? — вона виглядала здивовано. — Та де. Заглядав на пиво, разів зо три на тиждень, знаєш, коли був тут, поблизу. Він чи то нерухомістю займався, чи страхуванням, чи ще якусь подібну біду продавав.

— Нерухомістю, — сказав Боббі, — він продавав нерухомість.

— І приходив сюди в якийсь офіс. Певно, з продажу промислових об’єктів, якщо нерухомість. А ти впевнений, що не медичне обладнання?

— Точно нерухомість.

— Кумедно людська пам’ять працює, — вела далі Аланна. — Щось пригадується, ніби вчора, але найчастіше час проходить і зелене стає синім. Та бізнесмени в костюмах і краватках з нашого району однаково попропадали.

Вона сумно похитала головою.

Боббі не цікавило, як цей район зійшов на пси.

— Та коли він грав в карти, то програвав. Завжди намагався завершити неповний стрит і всяка така маячня.

— Це тобі мама сказала?

Боббі мовчав.

Аланна знизала плечима. При цьому з передньою частиною її тіла відбувалися цікаві речі.

— Ну, це ваша з нею справа… Та й, може, твій тато і спускав грошенята деінде. Я знаю одне: він сидів тут раз чи двічі на місяць зі знайомими хлопцями. Грав десь до півночі, потім ішов додому. Якби він багато вигравав чи програвав, я б, найпевніше, пам’ятала. А я такого не пригадую, тож, очевидно, гра закінчувалася найчастіше ні вашим, ні нашим. А це, між іншим, свідчить, що він був досить хороший гравець у покер, на відміну від майже всіх он тих.

Вона показала очима в той бік, куди пішов її брат з Тедом.

Боббі дивився на Аланну все збентеженіше.

«Твій батько нас не вельми забезпечив, — любила повторювати мама.

«Страховий поліс,