Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Боббі спало на думку, що фраза «а я навіть не здогадувався» підходить і йому.

— Що вже вродливий був той твій батько, — сказала Аланна. — Ніс, як в Боба Гоупа, і все таке. Думаю, тобі теж таке світить. У нього вдався. Маєш дівчину?

— Так, мем.

Невже рахунки були вигадкою? Хіба таке можливо? Невже страхові виплати отримано і кудись заникано? Як не на сторінках каталогу «Сірза», то на банківському рахунку? Припущення чомусь викликало жах. Боббі й уявити не міг, навіщо мама могла хотіти, щоб він вважав тата

(ницою людиною, ницою людиною з рудим волоссям)

поганцем, яким він насправді не був. Та в такому сценарії було щось… схоже на правду. Мама могла розлютитися, таке за нею водилося, а збісившись, наговорити чого завгодно. Можливо, тато, якого мама жодного разу на пам’яті Боббі не назвала Ренді, роздав надто багатьом людям забагато сорочок, чим і накликав на себе гнів Ліз Ґарфілд. Сама ж Ліз Ґарфілд сорочок не роздавала. Ні їх, ні будь-яких інших предметів одягу. Сорочки в цьому світі треба берегти, адже життя несправедливе.

— Як її звуть?

— Ліз.

Боббі стояв очманілий. Ніби вийшов з темного кінозалу на яскраве світло.

— Як Ліз Тейлор, — Аланна була задоволена. — Хороше ім’я для дівчини.

Боббі трохи ніяково засміявся.

— Ні, Ліз — це моя мама, а дівчину звуть Керол.

— Гарненька?

— Справжня симпатюлька.

Боббі широко всміхнувся і помахав рукою. Аланна аж завищала від реготу, він втішився. Вона простягла руку понад бюро (плоть на руці вище ліктя звисала, ніби якийсь химерний рулет) і вщипнула Боббі за щоку. Трохи боліло, але було приємно.

— Милий малий! Можна тобі дещо сказати?

— Звичайно. Кажіть.

— Те, що чоловік любить трохи пограти в карти, ще не робить його Аттілою, бичем Божим. Ти ж розумієш, так?

Боббі закивав, спочатку нерішуче, потім впевненіше.

— Мама — то є мама, не буду казати нічого проти чиєїсь мами, бо я любила свою, але не кожна мама схвалює карти, чи більярд, чи… такі ось заклади. Це просто позиція така і нічого більше. Второпав?

— Так, — сказав Боббі. Він дійсно второпав. Було якось дивно: хотілося сміятись і плакати водночас.

«Мій тато був тут, — билася в голові думка. Це здавалося куди важливішим, ніж будь-яка можлива брехня матері. Принаймні на цей момент. — Тато був тут. Може, навіть стояв на цьому ж самому місці, де я зараз».

— Я радий, що схожий на нього, — вирвалось у Боббі.

Аланна, всміхаючись, кивнула.

— Щоб ти отак потрапив сюди, просто забрів з вулиці? Яка була ймовірність такого?

— Не знаю, але дякую, що розповіли про нього. Щиро дякую.

— Якби дозволили, він крутив би ту пісню Джо Стафорда цілісіньку ніч, — сказала Аланна. — А тепер нікуди не зникай.

— Не зникну, мем.

— Не зникну, Аланно.

Боббі широко всміхнувся.

— Аланно.

Вона послала Боббі повітряний поцілунок, як іноді робила мама, і розсміялася, коли він вдав, що впіймав. Потім вийшла в ті ж самі двері. Боббі помітив щось схоже на вітальню. На стіні висів великий хрест.

Боббі поліз до кишені і просунув пальця в кільце ключа (йому подумалося, що це особливий сувенір, пам’ятка від перебування внизу) і уявив, як на «швіні» з крамниці «Вестерн авто» їде по Броуд-стрит до парку. На голові в нього заломлений на потилицю вузькокрисий, шоколадного кольору капелюх. Волосся довге, зачесане у стилі «качиний зад». Більше ніяких армійських їжачків, бувайте здорові. Навколо пояса пов’язана куртка в його кольорах, на тильному боці долоні осідлало блакитне тату, мітка глибока і вічна. Біля поля B чекає Керол. Вона стежитиме, як він під’їжджає, подумає: «Зовсім здурів», коли він на повному ходу розверне велик навколо осі, розбризкуючи гравій аж до носаків її білих кросівок, але на них не потрапить жоден камінець. Здурів? О так. Він — байкер-хуліган і пробивний негідник.

Повернувся Тед з Леном Файлзом, обоє задоволені. Точніше, Лен скидався на кота, який щойно поласував канаркою, як часто говорила мати Боббі.

Тед пригальмував, цього разу ненадовго, аби сказати старому ще кілька слів. Той кивнув і посміхнувся. Коли вони дійшли до холу, Тед попрямував до телефона-автомата коло входу, та Лен поклав долоню на руку Теда й підштовхнув його до бюро.

Тед зайшов за стіл. Лен скуйовдив Боббі волосся.

— А я знаю, на кого ти мені схожий, — сказав він. — Прийшло до голови, коли я був у задньому приміщенні. Твій тато…

— Ґарфілд, Ренді Ґарфілд.

Боббі звів очі на Лена, такого схожого на свою сестру, і подумав, як химерно, а в чомусь навіть прекрасно бути таким пов’язаним зі своєю кровною ріднею. Зв’язок цей такий тісний, що люди, які тебе ніколи не бачили, іноді можуть упізнати в натовпі.

— Він вам подобався, містере Файлз?

— Хто, Ренді? Само собою. Хвацький чувак.

Проте це пролунало якось непевно. Він не зберіг стільки спогадів про батька, як сестра, зробив висновок Боббі. Лен, мабуть, не згадає пісні Джо Стафорда, ні того, що Ренді Ґарфілд був готовий віддати сорочку з власного плеча. Проте не купить чарки п’яниці, в жодному разі.

— Твій друган теж нівроку, — продовжив Лен уже з більшим захватом. — Люблю еліту, а еліта любить мене. Але давненько вже мені не траплялися відчайдухи з таким розмахом.

Він обернувся до Теда, що короткозоро нишпорив по телефонному довіднику.

— Спробуйте «Цикл-таксі», Кенмор, 6-7400.

— Дякую.

— Нема за що.

Лен шаснув повз Теда у двері за бюро. Боббі знову мигцем побачив вітальню з великим хрестом. Коли двері зачинилися, Тед звів очі на Боббі і сказав:

— Ставиш п’ятсот баксів на бій і тобі більше не треба користуватися платним телефоном, як решті людців. Оце так оборудка, га?

Боббі здалося, ніби з нього висмоктали все повітря.

— Ти поставив п’ятсот доларів на Урагана Гейвуда?

Тед витряс з пачки «Честерфілд», засунув до рота і припалив понад веселою усмішкою.

— Боже праведний, ні. На Албіні.

Викликавши таксі, Тед повів Боббі в бар і замовив їм обом по шипучці.

«Він не здогадується, що я не люблю шипучку», — подумав Боббі. Це якимось чином додавало ще один шматочок до пазла. Пазла, званого Тед.

Лен обслуговував їх особисто, ні слова не сказавши, що Боббі не можна сидіти в барі, що він класний малий, та від нього аж відгонить неповноліттям. Очевидно, безплатні дзвінки не єдиний привілей, коли ставиш п’ятсот доларів на бокс. Та навіть захват від ставки не міг надовго відволікти Боббі від глухої впевненості, що