Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Сиджу на підлозі своєї квартири, притулившись спиною до дивана. Переді мною — коробка з речами, які я забрала з університету: конспекти, кілька маркерів, блокнот із моїми нотатками.

Усе, що залишилося від моєї мрії. Минуло два дні після звільнення, і я не відповідаю на повідомлення Назара. Кожне його слово — як нагадування про те, що я втратила. Але найгірше — це тиша в моїй душі. Я сумую за ним. Сумую так сильно, що кожен вдих болить, ніби я дихаю осколками.

Раптовий стукіт у двері змушує моє серце здригнутися. Я не хочу нікого бачити, але стукіт стає гучнішим, наполегливішим. Я змушую себе встати, повільно відчиняю двері, і там стоїть Назар. Очі червоні, ніби він не спав, а в руках — його блокнот і маленька паперова тека. Він виглядає таким вразливим, що я не можу зачинити двері перед ним, хоч і хочу.

— Будь ласка, дай мені п’ять хвилин, — каже він. Голос тремтить, ніби він боїться, що я його вижену.

Мовчу, але відступаю, дозволяючи йому зайти. Ми сідаємо на диван, і я бачу, як він нервово стискає блокнот, ніби це його остання надія. Між нами — прірва, яку я сама викопала, але його присутність уже розтоплює лід у моїх грудях.

— Я знаю, що все зіпсував, — починає він, і його слова звучать так болісно, що я відчуваю укол у серці. — Я не можу повернути тобі роботу в університеті, але я не дозволю, щоб ти втратила свою мрію через мене. Я… я поговорив із батьком…

Піднімаю погляд, здивована. Назар рідко згадує свого батька через натягнуті стосунки, і я знаю, що він не любить просити про допомогу. Його батько — бізнесмен, суворий і далекий від світу простих людей.

Не розумію, до чого він веде, але всередині чомусь зароджується маленький промінець надії.

— Мій батько має знайомих у приватній школі, — продовжує він. — Це не університет, але це хороше місце. Він домовився про співбесіду для тебе. Наступного місяця. Вони шукають викладача дизайну, і ти ідеально підходиш.

Він кладе теку перед мною, і я бачу лист із логотипом школи — елітної, із гарною репутацією, я чула про неї.

Пальці торкаються паперу, але я не відчуваю радості. Замість цього в мені піднімається хвиля страху.

Що, якщо це не спрацює? Що, якщо я знову провалюся? Або, гірше, що, якщо це лише спосіб Назара заспокоїти свою совість?

— Ти думаєш, що це все виправить? — виходить різкіше, ніж я хочу, і я бачу, як хлопець здригається. — Мене вигнали, Назаре. Вигнали з ганьбою. І ти думаєш, що якась співбесіда змусить мене забути?

Він відводить погляд, а його пальці нервово стискають папку. Його очах я бачу глибокий сум і темряву думок, але мої емоції вже не стримати — біль і образа рвуться назовні, як бурхливий потік після довгої зими.

— Я не заслуговую цього, — шепочу я, і мої сльози падають на теку. — Я не заслуговую другого шансу. Я все зіпсувала.

— Ні, — Назар хапає мою руку, змушуючи подивитися на нього. — Ти заслуговуєш усього, Сабріно. Ти найталановитіша, найсильніша людина, яку я знаю. І якщо я можу хоч щось зробити, щоб ти знову повірила в себе, я зроблю.

Його очі сповнені щирості й каяття, і в них я бачу щось більше — глибоке, справжнє почуття. Те саме, що я відчула того дня в Добропарку, коли він так натхненно малював мій портрет серед квітучих тюльпанів.

Моя захисна стіна починає руйнуватися, але страх все ще не відпускає. Я боюся повірити, що ця співбесіда — щось більше, ніж просто примарна надія, боюся знову розбитися об реальність.

— А що, якщо я не пройду? — питаю я, і голос ламається. — Що, якщо вони дізнаються, чому мене звільнили? Я не витримаю ще однієї ганьби.

Назар притягує мене до себе так близько, що я чую, як наші серця б'ються в унісон. У його обіймах я відчуваю себе захищеною від усього світу, ніби ми двоє створили свій власний всесвіт.

Він шепоче мені у волосся слова, призначені лише для мене, а його теплий подих на моїй шкірі викликає тремтливі мурашки.

— Тоді ми знайдемо інший шлях, — каже він. — Разом. Я не покину тебе, Сабріно. Ніколи.

Притискаюся до нього, і сльози змочують його футболку. Хочу вірити йому, хочу вірити в себе, але страх досі гризе мене зсередини. Та його тепло, його голос, його обіцянка — вони сильніші. Я підводжу голову і дивлюся в його очі, бачачи там відображення власної надії.

— Ти справді віриш у мене? — питаю я, і мій голос тихий, мов шелест пелюсток.

— Я вірю в нас, — відповідає він, і його посмішка сяє, як перше сонце після дощу.

Беру його за руку, і наші пальці переплітаються. За вікном весна продовжує цвісти, не зважаючи на мій біль, і я відчуваю, як у серці зароджується крихітна іскра надії.

Співбесіда — не гарантія, але це шанс. І з Назаром поруч я готова ризикнути. Бо він має рацію: ми зробимо це разом.