Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

За пів години вони під'їхали до фермерського базару. Біля входу чекала Світлана. Її очі стали круглими, як два блюдця, коли вона помітила Орисю - причому не саму, а з багатим чоловіком. Коли ж жінка побачила, що її подруга вийшла з машини у норковій шубі, її щелепа відвисла й не бажала ставати на місце.

— Ого, — лиш промовила вона після вітання, — як речі змінюють людей. Якби я не знала, що це ти, то й не впізнала б.

Комплімент був сумнівний, та дівчина на це не зважала. 

Тим часом прогулянка виявилася зовсім не такою цікавою, як сподівалася Орися. Сірі хмари затягнули повністю небо й навіть морозний вітер, що пронизував наскрізь й здавалося добирався до самих кісток, був не в змозі їх розігнати. Тож трійця місила бруд під ногами, безцільно переходячи від одного намету до іншого. Продавці не були такими привітними та говіркими, як це пам'ятала Орися: “Мабуть, діло в бабусі, — подумала вона. — без бабусі все не те”. 

Дівчина втратила будь-яку надію розважитися. Вона підійшла до чергового намету купити молока і дещо помітила. Холодний піт виступив в неї на лобі. За сусіднім наметом ховався Павло й дивився на неї. Дівчину почало трусити, серце закалатало так сильно, ніби збиралося вискочити з грудей. Вона удала, що не помітила свого колишнього й повільно повернулася назад до своєї компанії.

— Ти чого така бліда, замерзла? — Ярослав уважно поглянув на неї.

— Повернімося додому. Я вже все купила, — прошепотіла Орися.

Світлана відчайдушно не хотіла ось так закінчувати зустріч і запропонувала поїхати ще десь відпочити. Серед таких місць, де можна було провести час, значився і ресторан “Король Артур”. Це викликало посмішку в Орисі. Світлана не полишала спроб влаштувати своє особисте життя.

Однак через пів години Ярослав висадив розчаровану Світлану біля дев'ятиповерхівки, де та проживала. 

— Покатаймося по місту, подивимося на новорічні прикраси? — запропонував чоловік, коли вони залишилися вдвох.

— Давай.

— Там на базарі щось сталося?

— Там за мною стежив Павло.

Ярослав різко вдарив по гальмах й ледь встиг притримати рукою Орисю, щоб вона не врізалася лобом у скло.

— Ах ти ж… — і чоловік вилаявся. — Чого ти не сказала?

— Я злякалася. І якщо чесно, я не впевнена, чи це хороша ідея - тобі битися з ним. Він може пожалітися на тебе в поліцію і винним будеш ти. Я вже не знаю, що ще від нього можна чекати.

Ярослав зціпив зуби й гнівно зиркав на дівчину. Позаду вже почали сигналити. Тож довелося взяти свої емоції під контроль і рушати далі.

— Це так просто залишати не можна. Він хворий на голову. Скоро і в будинок спробує залізти.

Від цих слів сироти пробігли по спині дівчини, їй стало моторошно. 

Вдома їх радо зустріла тітка Маша. Ярослав відніс на кухню численні пакунки з їжею, чим викликав захват у жінки.

— Це свіже молочко і сир? А це? Ви й помідорчиків взяли? Які ви молодці! Шкода Соломії Дмитрівни з вами не було, — жінка зітхнула. — Вона таке любить.

— Вона ці походи на базар робила особливо веселими та затишними, — підтримала її Орися. 

Дівчина замовкла, бо помітила, що Ярославу зателефонували. Чоловік вийшов до вітальні й почав нервово міряти її кроками.

— Я тобі ще раз повторюю, він напав на Орисю, — процідив Ярослав у слухавку. — Що я мав робити, стояти й дивитись?

— Не наводь наклеп на людей, — сухо відповів Артем Богданович, — Ніхто твою жінку не чіпав. 

— Я там був.

— Ну й що, що ти там був? Павло б мені не брехав. А ти краще спитай свою Орисю, що вона зробила чи сказала, якщо довела такого хорошого хлопця до грубощів. Крутить вона хвостом на два боки скоріше за все.

— Тату, — Ярослав почав скрипіти зубами. — Досить.

— Я буду говорити те, що вважаю за потрібне. А тебе, якщо будеш так поводитися, я залишу без материного спадку. 

Слова застрягли у горлі Ярослава. Чоловік вмить зблід.

— Мовчиш? — продовжив батько. — І правильно робиш. Мені за тебе як завжди соромно. Ти побив доброго хлопця, який, на відміну від тебе, усього в житті досягнув сам. Тепер він лежить у лікарні. Добре, що Павло не пішов до поліції писати заяву на тебе. І заради кого? Ех. Сподіваюся, ти мене зрозумів. Ще раз таке повториться, материна частина компанії й грошей тобі не дістанеться.

“Боюсь спитати, кому ти свою частину вирішив заповісти”, — подумав Ярослав і кинув слухавку. Він зціпив зуби від гніву, звів брови на переніссі й стиснув кулаки так, що кісточки пальців побіліли.

Орися цієї розмови не чула, однак здогадалася, що розмова була не з приємних. Вона мовчала й занепокоєно розглядала чоловіка.