Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

«Увесь час», — не сказав я. «Ти це зробив», — не сказав я. «Родина не кредитна картка», — не сказав я.

— Я часто думаю про Джеремі, — сказав я натомість.

— Ми втрьох… ти, мама і я… в один рік втратили батька і брата. Є причина, чому вона так довго не могла наважитися на похорон Джеремі. Ти ж пам’ятаєш про це, чи не так? Я думав, вона просто не може стерпіти два похорони поспіль.

— Але сім років — це дуже довгий термін. Я вже був підлітком, коли ми влаштували невеличку церемонію для Джеремі. То було в день його народження.

— Тоді я був радий і відчував, що вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти, щоб оцінити це. Адже хіба це не згуртувало нас якимось чином? Тобто ніщо… — Майкл говорив це в підлогу, хитаючи головою на кожному слові. — Ані лом, ані війна, ані трикляте нашестя інопланетян не зможе розділити Каннінґемів. А тоді… — Він звів на мене очі й тицьнув пальцем мені в груди. — Ти зробив це.

Я здригнувся й потупився, сподіваючись уникнути Майклового погляду. Лише тоді помітив, що на його таці є виделка, але немає ножа. У мене була лише мить, щоб визначитися: йому не дали ножа з міркувань безпеки чи він заховав його й будь-якої миті може вийняти з рукава.

— Якщо ти покликав мене сказати, що не робив цього, то скажи вже нарешті.

— Я вбив Алана Голтона, — повільно протягнув він, наголошуючи на кожному слові.

Мені хотілося застромити пальці у вуха й висолопити язика, як роблять діти. Мозок гарячково заповнював прогалини. Я не хотів чути про те, як він вибрав випадкову жертву й убив чоловіка на снігу, а тепер радо сидить у затхлій сушарні, просто щоб опинитися зі мною наодинці. Як спланував це з Люсі, бо саме вона запропонувала сушарню. Я не хотів, щоб останнім, що почую у своєму житті, були його вихваляння. Як він нарешті дістався до мене. Як він спав з моєю дружиною. (Гаразд, мені не зовсім байдуже. Трішечки не байдуже.) Кортіло перекинути стілець і кинутися до дверей, але для цього довелося б спершу встати й повернутися до Майкла спиною, і якби він захотів кинутися на мене, я не встиг би й кроку ступити. А якщо в нього був ніж…

Тож вирішив, що треба торгуватися.

— Я привіз гро…

— Я зробив це свідомо. — Майкл здійняв руку, наказуючи мені замовкнути. — Я схопив його за шию і тримав, поки він не зм’як. А тоді ти… ти, мій брат… відправив мене до в’язниці.

А тоді він кинувся на мене — блискавично, наче гримуча змія.

Зненацька в голові побіліло, наче в моїй свідомості теж знялася хуртовина або я вже помер, але ще не зрозумів цього, а Майклові руки обвилися довкола моєї…

…спини.

Моєї спини. Не шиї. І в тих руках не було ножа. Він обіймав мене. Я обережно взяв його за плечі. Вони й справді були широчезні.

— Дякую, — пробурмотів він мені в плече. Я досі був приголомшений і досі не був певен, живий я чи ні та чи буде в таких умовах ввічливе «будь ласка» безглуздим. Майкл шморгнув носом. — Я знаю, ніхто в цій родині не сказав тобі, що ти вчинив правильно, і я останній, від кого ти чекав це почути.

— Щось таке.

— Люсі вважає це місце покаранням, але воно бездоганне, — сказав він, роззираючись сушарнею. — Бо тут безпечно.

— Безпечно?

— Я не довіряю нікому з них. Ти єдиний, з ким я можу поговорити, бо лише ти наважився встати в тій судовій залі й засудити мене. Саме тому я знаю, що ти допоможеш мені вчинити правильно. Я знаю, що тут парко й душно, але я справді думаю, що тобі краще зачинити ті двері. Бо я вже сказав тобі, що вбив Алана свідомо, а тепер настав час розповісти чому.

Розділ 19

— Я три роки думав, як тобі про це розказати, — почав Майкл, коли я зачинив двері. Схоже, першої фрази за весь цей час він так і не придумав. — В’язниця — бездоганне місце для того, щоб поглянути на деякі речі по-іншому, бо там життя зупиняється, тоді як світ далі мчить уперед. А ти можеш міркувати. Я збрешу, якщо скажу, що не досяг певного духовного просвітлення.

Мабуть, я здійняв брови, бо Майкл одразу кинувся захищатись:

— Я не паритиму тобі мізки розповідями про сенс життя, але, коли ти вбиваєш когось — тобто коли свідомо вирішуєш убити когось, — ти мусиш усе це зважити. Розумієш?

— Ні, — чесно відповів я.

Хоча зараз, коли це пишу, починаю розуміти.

— Не знаю, як пояснити тобі, що відчував, коли вбивав Алана. Я був наче в тумані й робив усе механічно. Ніби просто спостерігав збоку… — Він вибачливо простягнув до мене руку. — Розумію, як це звучить, але не збираюся виправдовуватись. Просто хочу сказати: я не знаю, що спало б мені на думку далі. Що я міг би накоїти. Кому ще міг би зашкодити. Я провів три роки у в’язниці з убивцями, Ерне. І думав, що вбиваю заради… чогось. Чогось більшого, ніж я сам. А відтак опинився там з людьми, які вихваляють одне одного за скоєне, і, трясця, речі, за які вони убивали, достобіса безглузді. — Майкл похитав головою; він заплутався й рознервувався. Тоді покліпав, глибоко вдихнув і повів далі вже спокійніше: — Вибач. Я просто міркую про те, скільки коштує життя. Розумієш? До прикладу, позов Софії. Та родина вимагає в лікарні мільйони доларів компенсації… Ерін називала точну суму, але я забув. Хай там як, а вони просто сіли за стіл з купкою юристів і гортали папірці, поки не визначилися із сумою. Вони вирішили: «Наш син коштує ось стільки».

— Не вплутуй у це Софію.

Я здивував сам себе, так рішуче вступившись за сестру попри те, що вона приховувала щось, варте п’ятдесяти тисяч доларів.

— Я не вплутую. Просто наводжу приклад. Я тримав Аланове життя у своїх руках і зважував, чого воно варте. І чого вартуватиме мені покласти йому край.

— Ти вирішив, що твоє життя важливіше, ніж Аланове. — Я подумав, що Майкл усе-таки не збирається розповідати мені жодної таємниці — він просто проговорює те, що повторив сам собі мільйон разів, аби спромогтися жити