Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Щойно Віка побачила двері жіночої кімнати, рвонула туди, мов буревій. Слуга, що спостерігав їй услід, подумав, що у панянки стався напад шлункового розладу.

На щастя, у приміщенні нікого не було. Не встигла Вікторія й зойкнути, як її тіло знову охопила трансформація — вона обернулася на кішку.

Якби тварини могли вкриватися холодним потом, то зараз бідолашна була б мокра з голови до лап.
— Встигла! — видихнула вона з полегшенням, тремтячи вусиками.

Трохи оговтавшись, визирнула у коридор. Ніби ніхто нічого не помітив. Обережно, тихенько ступаючи на м’які подушечки лапок, вона пройшлася вперед. Повз неї снували тільки слуги, зайняті буденними справами. У надії, що її метаморфозу ніхто не зауважив, Віка повернулася назад до дамської кімнати.

Застрибнувши на високу мармурову мийку, зненацька натрапила на своє відображення в дзеркалі.
«Яка ж я мила!» — подумала, вдивляючись у зворушливе личко. — Хутро сіреньке, майже сріблясте, а яке м’яке й пухнасте. Очі — зелено-смарагдові з тоненьким чорним обідком. Носик рожевий. Ну просто красуня!

У коридорі за дверима залунали кроки, і Віка-кішка миттю шугнула у відчинене вікно, що виходило в маленький внутрішній сад.

— Фух… — зітхнула вона втретє, розслаблено розкинувшись у тіні куща. — Треба було все ж таки випити зілля, яке давала служниця...

Вона скривилась, згадавши про Сесію.
До речі, де вона? — згадала Віка. Зникла, щойно мене завели до зали… Може, на кухні?

Вона потягла носом, і легкий, спокусливий аромат печені, хліба та спецій повів її за собою. Запах линув з глибини замку — з кухонного крила.

Потрібно було діяти. Чоловік міг будь-якої миті виявити зникнення своєї благовірної. І тоді з’ясовувати, чому на балу немає принцеси, було б уже ніколи.

Проскакуючи повз одне з широких вікон, кішка раптом упіймала уривок розмови, від якого в неї шерсть настовбурчилася.

— Його Величність смертельно боїться магів, — озвався знайомий голос Жеолі.

Віка аж присіла на задні лапки, напружено прислухаючись.

— Так, людські маги колись добряче попсували йому життя, — відповів незнайомий чоловічий голос. — Через це він носить спеціальний кулон, який починає світитися, якщо поряд з’являється маг.

— Але я сьогодні не бачила на ньому кулона, — здивовано відповіла Жеолі.

— Це логічно, — заспокійливо промовив незнайомець. — У товаристві ельфів він почувається в безпеці. Звідки тут взятися людським магам?

— А що, як нинішня дружина Міхаеля — маг? — з вдаваною невинністю промовила Жеолі.

Віка завмерла, мов статуетка, її очі стали величезними. Що ця гадюка задумала?!

— Але ж її перевіряли, — обережно відповіли їй. — Ніби ніякої магії не виявили.

— Можливо, вона зуміла майстерно приховати свої здібності, — посміхнулася наложниця. — Якщо ж це з’ясується, її буде страчено.

От стерво! — Віка відчула, як всередині неї закипає гнів. Хоч вона не бачила облич розмовників, але вже не сумнівалася — Жеолі точно щось задумала. І не самостійно. Хтось її підтримує. І, цілком можливо, цей хтось має владу.

Кішечка тихо відійшла від вікна, її маленьке тільце тремтіло від напруги, а в голові звучала лише одна думка:

Я мушу випередити їх. І з'ясувати, хто стоїть за цим планом — перш ніж буде пізно.

Сидячи під віконцем, кішечка глибоко замислилася. Її відсутність ось-ось стане помітною, і чоловік неодмінно відправить когось на пошуки. Треба якнайшвидше повернутися до зали. Хоч і не хотілося — та іншого виходу не було. Щоправда, як саме туди повернутись, вона поки не уявляла.

«Знайти служницю, випити зілля — це зараз першочергове завдання, — вирішила вона, продовжуючи шукати кухню. — Із зіллям їхні хитрощі на мене не подіють. А може, й подіють?..»

Заглиблена в думки, Віка-кішка добігла до будівлі, звідки вивергалися аромати, що проймали аж до нутра: пахло пряним м’ясом, запеченими овочами, свіжою випічкою та гарячими напоями. У просторому кухонному залі вирувало життя: палаючі жаровні, клуби пари, що здіймалися під стелю, гуркіт посуду й біганина слуг, які сновигали туди-сюди, проносячи повз неї таці зі стравами, що викликали шалений апетит.

Потягнувши носом услід одній із таць, Віка раптом відчула дикий голод — неначе тиждень нічого не їла. Забувши про свою місію, зачарована ароматами, вона кинулась слідом за одним зі слуг, мов мисливець за здобиччю.

Бігла навмання — то піднімаючись кам’яними сходами, то знову спускаючись униз заплутаними коридорами. І раптом опинилася у тій самій залі, де тривав прийом імператора.

«Оце я влипла!» — подумала Віка-кішка, перелякано задкуючи назад.

У ту ж мить її погляд натрапив на знайому постать — Міхаеля, що розмовляв із її служницею.

«Мою відсутність уже помітили?! — злякано майнула думка. — Про що він її розпитує?»

Спритно лавіруючи поміж гостей, вона підкралася ближче. Як і підозрювала, Темний Повелитель розпитував Сесію про загадкове зникнення своєї дружини.

— Де ваша пані? — спитав він грізно, нависаючи над служницею, немов грозова хмара над беззахисним пагоном.

— Пане, їй стало зле, і вона вийшла на свіже повітря, — не моргнувши оком збрехала Сесія.

«Яка кмітлива! — подумала Віка. — Вчасно зорієнтувалася!»

— Зле? — перепитав ельф, і служниця від страху зіщулась.

— Можливо, вона перепила вина… Пані погано переносить алкогольні напої, — ледь чутно вимовила вона.

— Справді? — з іронічною усмішкою відгукнувся Повелитель, добре пам’ятаючи, як його дружина вміло трималася після кількох келихів. — Нехай негайно повертається!

Схилившись до її вуха, він додав з льодовим спокоєм:

— Якщо вона не з’явиться найближчим часом, я сам за нею прийду.

— Так, пане! — пролепетала служниця, майже не дихаючи, і метнулася до виходу.