Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

«Отакої! Пора тікати додому!» — вирішила Вікторія.

Та не встигла зробити й кроку, як повисла в повітрі. Чиїсь сильні руки підхопили її під животик і підняли до грудей.

«Аааа! І чому це знову сталося?! — обурено подумала кішка. — Що ж ви всі мене хапаєте!»

— Хто це в нас тут? — цього разу її підхопив сам імператор. — Дивіться, кого я спіймав!

— Обережно, Ваша Величносте! — скрикнула Жеолі. — Ця кішка може подряпати!

— Справді? — здивувався той, піднявши бідолашну ще вище й заглядаючи їй у великі зелені очі. — Виглядає цілком мирною.

Він узяв кішечку на руки й почав лагідно її гладити.

— Вона не вихована. У мене досі шрами на руці, — демонстративно поскаржилася наложниця, показавши кілька подряпин.

Назло нахабній суперниці Віка вирішила не пручатись. Зручно вмостившись на імператорських руках, вона склала лапки на грудях, немов зразкова учениця на уроці.

«Це я — не вихована? — хмикнула подумки. — Та подивіться, яка я чемна й ласкава!»

Вона зробила зворушене личко, округлила очі, красиво склала пухнастий хвостик.

— Ах! Яка мила! — пронеслося залом зітханням захвату.

Кішечка сиділа в центрі уваги, приймаючи компліменти з усіх боків. Атмосфера зали, наповненої світлом магічних світильників і пахощами екзотичних квітів, тепер доповнювалася тихим уркотінням пухнастої гості.

— Яке шовковисте в неї хутро! А очі — мов дорогоцінні камені! Який хвіст — мов хмара! Миле створіння!

«Так, це все я!» — гордо подумала Віка-кішка, зовсім забувши, що їй треба якнайшвидше повернутися додому.

— Ваша Величносте, здається, вона до вас прихилилась, — несподівано сказала Жеолі, повернувши Вікторію у реальність.

Наложниця вже хотіла запропонувати імператору забрати це «огидне створіння» собі, але саме в цю мить з’явився Міхаель.

— Ах, ось ти де! — мовив він, кидаючи погляд на кішку.

— Це ваше чудове створіння? — запитав імператор, чухаючи її за вушком.

— Ні, Ваша Величносте… — почав Темний, та правитель перебив його:

— Тоді я візьму її собі! — виголосив він щасливо.

«Цього ще бракувало! — жахнулася Віка. — Я — сама собі хазяйка! Ніхто не має права мене "забирати"!»

Вона вже готувалась щось утнути, щоб відбити у імператора бажання привласнити її, та на диво, Міхаель став на її захист:

— Змушений вам відмовити, прошу пробачення, Ваша Величносте, — вклонився він. — Це улюблениця моєї дружини. Боюсь, вона дуже засмутиться, якщо втратить її.

— О! — промимрив імператор, намагаючись приховати розчарування. — Тоді, звісно, звісно...

— Ваша Величносте, — скрегочучи зубами, втрутилася Жеолі, не втрачаючи нагоди. — Ця кішка — суцільна шкода. Вона мені нещодавно всю кімнату перекинула! Бігала столом, усе розбила… Якщо вона дісталася б до ваших антикварних речей, що тоді?

«Ябеда!» — пирхнула Віка, демонстративно відвернувшись.

Імператор нічого не відповів. Він пройшовся вздовж залу, опустився на різьблений м’який диван з квітчастим орнаментом і посадив кішечку поруч.

Віка сіла у позу сфінкса, наче справжня благородна дама.

— Може, вона хоче їсти? — запитав імператор у порожнечу.

І вже за мить десятки ельфів заворушилися, намагаючись задовольнити примху правителя. Перед кішкою поставили срібну тацю з різноманітними ласощами — запечене м’ясо, духмяна риба, скибочки фруктів.

Аромат м’яса, за яким вона, власне, й потрапила до зали, знову ударив у ніс.

Інстинкти тварини підштовхували накинутись на страву, та Віка зусиллям волі втрималась.

Акуратно підсунувши лапкою один шматочок до краю тарелі, взяла його зубами й повільно почала жувати, ніби справжня леді з вищого товариства.

«От якби ще серветку мені до вусів подали — ефект був би ідеальний!»

Та серветок для котиків не передбачалось, тому Віка чемно обходилася без них, насолоджуючись роллю найелегантнішої кішки у всьому ельфійському королівстві.

— Хто сказав, що вона невихована? — почувся голос із натовпу роззяв. — Ви тільки погляньте — не відрізниш від наших знатних панянок!

«З’їли?!» — Віка-кішка з тріумфом глянула на свого чоловіка та його наложницю.
Ті перебували, м’яко кажучи, у шоковому стані від її поведінки.

«Чого це вухатий сказав, що кішка належить дружині? — з’явилася тривожна думка. — Невже він знає, хто я? Або принаймні підозрює?»

— Яке підступне створіння, — усміхнувся тим часом Темний і простягнув руки, щоб узяти кішку. Та відскочила вбік, зашипівши.

«Не торкайся до мене! — блискавкою майнула думка. — Мені не до вподоби типи, що засовують свої руки куди не слід!»

— Ви їй не подобаєтесь! — розсміявся імператор і раптом поцікавився:
— А де ж ваша дружина?

Ельфи почали озиратись у пошуках зниклої.

— Вона вийшла подихати свіжим повітрям, — відповів Міхаель, не зводячи очей із кішки. — Незабаром повернеться.

— Їй зле? — квапливо втрутилася Жеолі й, не дочекавшись відповіді, додала:
— Людські істоти такі тендітні…

«Ого! — насторожилася Віка. — Про що це вони?»

— Так, — зітхнув імператор. — Шкода... така чарівна дівчина…

Він зробив багатозначну паузу, яка Вікторії геть не сподобалась.

— До речі, — продовжив Величність. — Ви помітили, що вона зовсім не боїться нас?

Придворні одразу ж загомоніли, бурхливо підтверджуючи сказане.

«Підлабузники!» — пирхнула подумки кішка, але, звісно, ніхто цього не помітив.

— Вона анітрохи не лякається темних ельфів, — підхопила Жеолі. — Наче їй у дитинстві і не розповідали страшних історій про нас. Дуже дивно… Коли генерал зустрів її вперше, вона тремтіла, мов осиковий лист, боялась підняти очі. Була страшенно налякана. Та й до весілля ви, здається, бачилися лише раз?