Читати книгу - "Серце гарпії"

Чого досягаємо, відкидаючи довіру та людяність? О, ми, як окремі особистості, не досягаємо нічого хорошого, бо тим лишень збіднюємо власне життя. А от керманичі содомські, либонь, дістають немало — хтось багатіє, користаючись людською байдужістю, а хтось ловить кайфи від «очисного насильства», до якого вдається намовити безжальну юрбу. Відомо, чим то все завершується — людським голосінням та небесним вогнем.

Як гадаєш, чи не завелика то плата за модну забавку?

* * *

В тому, щоби поїхати у відпустку не на заморські курорти, а власне в Одесу, містилася своя деструктивна звитяга. Таке, наче спроваджена з-перед начальницьких очей курортниця прагнула не відпочинку, але страдницької спокути — і з тим місто пішло їй назустріч. Поваландавшись кілька годин безпритульною, Ярка здобула врешті кімнату у справжнісінькій комуналці, просякнутій запахом борщу та смаженої риби, з неодмінним дитячим вереском і п’яною лайкою за стіною, а також спільною вбиральнею, з вікна якої відкривався гарний вид на Оперу.

Хазяйка кімнати докладно розказала, як загріти чаю, не вчадівши побіжно та не висадивши будинок у повітря, повісила ключ на кілочок та врешті лишила Ярку на самоті. Та вляглася на старенькій кушетці попід килимком з оленями і втомлено заплющила очі. Дивно, але попри недавню хворобу, густі запахи самобутнього мешкання її не турбували, немовби нудота лишилася вдома, на бузковій канапі, чатувати на неї в компанії ділових костюмів та модельного взуття. Згадувати про те не хотілося, і змучена дорогою та пошуками житла, Ярка пірнула у млисті сні, населені гарпіями, песиголовцями та якимись дрібними безіменними покручами, які, утім, вправно лаялися на колоритний одеський манер.

По обіді відпускниця подалася-таки до моря. Втім, поїздка у паркій, натовченій маршрутці гарно припасувалася до програми покутніх мук: діставшись Аркадії, Ярка заледве подужала вийти, мало не вмліваючи від задухи. На березі утім, їй стає краще, і, знайшовши тихий, зелений затінок над «інвалідним» пляжем, вона лишається аж до вечора, не кваплячись повертатися до свого затишного помешкання.

Її тихі посиденьки, проте, невдовзі порушені потужним гуркотом з нічного клубу неподалік — таке, наче в сиренах артобстрілу ламаються та падають стіни. Тікати до бомбосховища? — мляво розважує Ярка; аж тут звуки набувають якогось ніби ритму, і врешті вона змушена визнати — то все ж таки музика, а отже в Аркадії починається нічне життя, несумісне з жодною іншою формою існування.

З мазохістичних, певно, міркувань, Ярка вирішує зазирнути до клубу. За студентських часів, надто ж після сварки з Михайлом, вона забрідала іноді до подібних закладів, де, оглухнувши і вчадівши, можна було забути про все на світі. Щось таке було би на часі й зараз, гадає собі вона. Можливо, тоді лишили б її у спокої страшні химери та лайливі песиголовці.

Втім, песиголовці зустрічають її просто при вході до клубу. Власне, його оформлено у єгипетському стилі, і ті страхолюдні фігури мусять, либонь, означати Анубісів (не ясно, чому аж двох), що пильнують вхід до царства мертвих. Але ж і макабричний гумор у власників! — пхикає до себе Ярка, і сплативши цілком дурні гроші, заходить до гуркотливого, плямистого від кольорових софітів потойбіччя.

Люду, втім, іще небагато, і їй вдається зайняти місце коло бару, звідки добре видно танцювальний майданчик та обвішану логотипами сцену. Тут, очевидячки, завершується підготовка до вечірньої програми, і якийсь чорнявий молодик войовниче крокує з кутка в куток, даючи останні настанови. Ярка відвертається, аби замовити питва, і здригається з несподіванки, коли хтось торкає її за плече.

— Ярослава?! Це ти?!

Обернувшись, вона бачить — войовничий брюнет спинився поряд, позираючи заскочено і щасливо.

— Влад?! — у свою чергу не втримується вона. Скільки ж це — божечки! — скільки вона його не бачила! Вічність!

Насправді, по тому злощасному Різдву минуло не більше п’яти років, проте стільки всього змінилося відтоді, що веселий циган Владислав здається нині гостем з іншого часу.

— Ворожиш? Чи коні крадеш? — радісно цікавиться Ярка.

Влад безжурно сміється.

— Чари єгипетські показую! — каже він, підсуваючись, аби краще чути.

— Це більше на кари єгипетські схоже, — мружиться Ярка від гуркотіння з найближчих динаміків.

Влад зітхає, розводячи руки — таке-то воно, мовляв, життя циганське.

— Слухай! Я зараз тут пенделів роздам, кому слід… і давай вийдемо, пройдемось — бо ж ні чорта не чути!

— Добре! — відказує Ярка.

— Що?! — уже ані звуку не чує Влад.

Відпускниця сміється і киває. Заяснівши чарівним своїм усміхом, Влад показує на годинник — п’ять хвилин, мовляв, і біжить роздавати обіцяні стусани.

Ярка з тремтливим подивом проводжає його очима — таким зненацька рідним здається цей досі цілком забутий хлоп. Тоді, по сварці з Михайлом, вона зумисне уникала його — сподівалася іще повернути коханого, хоча Влад намагався був продовжити розпочате. Намагання ті, однак, були не надто наполегливі — верткий, наче фуркало, він швидко знайшов собі іншу забавку.

Цікаво, зненацька думає Ярка, а що, якби тоді вона лишилася з Владом? Вони із ним були такі подібні, що, либонь, могли би й порозумітися. А навіть, якби й розійшлися невдовзі, то навряд чи з такими муками, які заподіяв Михайло, її гонористий і безжальний янгол. Ну та прозріння — вони взагалі мають властивість приходити на третій день після поминок.

Звісно, Влад вертається не за п’ять хвилин, як обіцяв, а за добрих півгодини; Ярка, втім, не бентежиться — вона достатньо мала до діла зі своїм маркетинговим відділом, аби розуміти, що відбувається. Вона чула, що хлопець зробив кар’єру в тютюновій компанії, чиї банери та орифлами майорять над єгипетським пеклом; нині ж він, схоже, керує тематичною вечіркою, намагаючись контролювати те, що в принципі контролюється досить слабо, як і всяка, зрештою, народна забава.

Попри все те, вони зрештою вибираються з клубу і прямують до узбережжя. Їм раптом необхідно розказати одне одному все-все: про лінивих підлеглих і лютих начальників, про підступи конкурентів та безумства підрядників, про фахові болячки та нічні кошмари.

— Уявляєш — банери забули! Довелося машину з Києва гнати!

— Зірвали стопкран, бо п’яний діджей заблукав на вокзалі!

— А потім — приходить СБУ і каже…

— А нашого — взагалі кийками…

— Прокинувся — у лікарні…

— Ледь не знудило…

— Фашисти з автоматами! Павуки!

— Песиголовці!

І все те робоче ремство настільки суголосне, що врешті Влад і Ярка