Читати книгу - "Останній діамант міледі"

Біля її будинку усе лишилося так, як було. До квартири вона піднімалася пішки, і кожен поверх здавався їй піком трансільванських гір, який вона долала з останніх сил. Ось і напівзітлілий напис на підвіконні: «Жанна + Макс…»

Макс! Чи зможе вона кохати його так само, як раніше?

Жанна зі здивуванням помітила, що двері квартири тепер були обшиті справжнім деревом і мали респектабельний вигляд.

Вона з острахом вставила ключ у шпарину…

Квартиру вона не впізнала — її зустріла простора світла студія, з великими вікнами, модними полицями та відгородженою площею суперсучасної кухні. Тільки знайомий стелаж із книжками лишився на протилежній стіні. Жодної зайвої речі не висіло на спинках розкішних шкіряних крісел, у шафі-купе висіли незнайомі речі — красивий і модний жіночий одяг, кілька чоловічих костюмів, зовсім нових… Жах і відчай охопив її. Скільки разів вона мріяла про пристойне помешкання, але тепер усе було тут для неї чуже. Жанна навіть зраділа, що у квартирі нікого немає. Макс пішов звідси, це було зрозуміло з першого ж погляду — жодна річ не вказувала на присутність тут чоловіка. Жанна обхопила голову руками — вона не знала, що робити далі. Вона мріяла повернутися сюди інакше — в обійми та сльози радості, вона уявляла, як розповідатиме про пережите і викладе перед Максом зізнання Дартова. Вона ходила по студії, як по лабіринту, з якого немає вороття…

Єдине, що було тут їй знайоме, — книжки. Охайні ряди бібліотеки, яку ще збирав батько, а потім Макс. «Він не забрав навіть своїх книжок!» — подумала Жанна. Як уві сні вона зайшла до кухні, там також стояли зручні крісла. Жанна поволі увімкнула усі чотири газові комфорки, відкрила двері духовки і також пустила газ… Потім сіла в одне з крісел. «Тепер усе буде добре… — подумала вона. — Усе буде, як треба…»

Вона почала провалюватися в сон, вдихаючи на повні груди невидиму смерть. Вона пливла білим коридором, по обох боках якого до неї тягнули руки зелені розмиті постаті. «Скоро стане легше… — чула чийсь знайомий голос у напівсні. — Ти прийдеш до мене, графине, я знав, що ти усе одно прийдеш до мене…» На якусь мить їй і насправді стало легше, зелені тіні щезли, коридор набув золотавого відтінку — десь у його кінці сходило яскраве сонце, відгороджене від її погляду чиїмось силуетом. «Це Макс…» — подумала Жанна і прискорила свій політ. Темна постать наближалася, вона простягала до неї руки. І ось уже зовсім зблизька засвітилися вуглинки чорних очей, з провалля, яке за мить до того ще нагадувало обриси вуст, залунав голос: «Іди до мене, графине Жанно де Ла Фарре!!!»

— Макс!!! — закричала Жанна і розплющила очі.

В ту ж мить вона почула, як з боку книжкового стелажа хтось шалено застукотів у стіну. Цей звук збентежив і змусив її отямитись. Стіна трусилася так, що з полиці впала книжка. Жанна підбігла і прислухалася: звук наростав, їй навіть почулося, що хтось ніби з підземелля кличе її.

«Може, це і є смерть?» — майнула думка, і Жанна навіть смикнула себе за волосся — біль був живим. Її погляд упав на сторінку розкритої книжки — «…він поніс у тілі своєму наші гріхи, аби нам бути мертвими для гріха…» На місці, де стояла книжка, Жанна побачила ключ. Не усвідомлюючи, навіщо це робить, вона почала шалено скидати книжки зі стелажа, під ногами їх виросла ціла гора, але звуки удару стали чіткішими. Більше того, вона усе ясніше чула, що кожен наступний удар у стіну супроводжується криком: «Жанно! Жанно! Жанно!» — і це вже був не сон. Вона скинула майже всі книжки і смикнула дерев’яні перегородки стелажа — він напрочуд легко піддався і розсунувся. За ним були двері. Жанна тремтячою рукою вставила в них ключ. І завмерла: на тому боці усе стихло. Вона стояла і не наважувалася зробити останній рух. Це було схоже на божевілля. За дверима хтось дихав. Нарешті вона почула знайомий шепіт: «Жанно…»

З усієї сили вона рвучко розсунула двері…

Епілог

2003 рік, передмістя Сан-Франциско

…Неподалік від берега океану стоїть невелика триповерхова вілла, з усіх боків оточена заростями декоративного винограду. Раз на рік, влітку, коли хвилі набувають оксамитової ніжності і стають густими, як мед, сюди приїздить не відома нікому із місцевих мешканців жінка. Вечорами вона відпускає садівника та покоївку, аби ніхто не порушив її спокою, і довго сидить у патіо в шезлонгу з келихом червоного вина в руці. Про неї кажуть різне. Але найвірогіднішою мешканцям здається версія всюдисущої місіс Ланг, яка знає напевно, що ця жінка — «чорна вдова» і до того ж — іноземка.

Жінка слухає, як шумить море, і п’є вино.

Якби сусіди знали її мову і запитали, що для неї найважливіше в цьому житті, вона, мабуть, посміхнулася б і відповіла: «Є лише спокій…»

Київ, 2002 рік