Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Я краще піду навпрошки, — сказав Джад. — Лелла Біссон або Паркс проводитимуть Норму додому, і вона си подивує, де це, в біса, мене носе.

— Ви знаєте, котра година? — запитав Луїс. Він здивувався, що Норма досі не вдома. Йому здавалося, що вже далеко за північ.

— Еге ж, — відповів Джад. — Я завше маю з собов годинник. — Він витягнув з кишені штанів годинника і відкрив кришку. — Зараз тридцять хвилин по восьмій, — мовив він і закрив кришку.

— Тридцять по восьмій? — тупо перепитав Луїс. — Всього?

— А ти гадав, зараз пізніше?

— Так, набагато пізніше.

— До зустрічі завтра, Луїсе, — кинув Джад і рушив додому.

— Джаде, що ми зробили сьогодні?

— Ну, ми поховали кота твоєї доні.

— І більше нічого?

— І ніц нічого, — запевнив Джад. — Ти хороша людина, Луїсе, та маєш надмір питань. Часом люди просто повинні робити те, що їм здається правильним. Я маю на увазі, що підказує їм серце. А коли вони щось роблять і все ще не знають, чи добре вчинили, коли у їхніх головах виникає надто багато запитань, то вони си вважають, що припустилися помилки. Ймеш, про що я?

— Так, — зітхнув Луїс. Йому навіть здалося, що старий вміє читати думки. Вони разом перейшли через поля в напрямку будинків.

— Те, що не спадає їм на думку, але є гранично важливим, це те, що відповіді потрібно шукати в серці, а не в мозку, довіряти своїм почуттям, — мовив Джад і підійшов впритул до Луїса: — А як ти си міркуєш, Луїсе?

— Гадаю, — повільно відповів Луїс, — що ви маєте рацію.

— А про теє, що криється в людськім серці, тяжко мовити, направду ж?

— Ага…

— Так, — коротко мовив Джад, і Луїсові лишалося тільки мовчки погодитися. І знову старий заговорив тим м’яким, але невблаганним тоном, від якого в Луїса мурашки бігли по шкірі: — Бо се таємниця. Кажуть, що жінки си ладні берігти таємниці. І так воно і є, та жодна жона на світі не може си сказати, що вона взнала глибини чоловічого серця. Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — як ота земля на кладовищі мікмаків, де скелі рвуться з-під ґрунту. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.

— Джаде…

— Жодних питань, Луїсе. Прийми зроблене і слухай си свого серця.

— Але…

— Але ніц. Просто прийми зроблене і слухай си свого серця. Ми вчинили правильну річ сьогодні… Я молю Бога, щоб вона направду вийшла до ладу. Та в іншій ситуації вона може си стати помилкою — фатальною помилкою.

— Однак можна хоча б одне запитання?

— Гаразд, ти скажи — і ми подивимося.

— Звідки ви дізнались про те місце? — це питання давно крутилося в голові у Луїса. Він навіть почав підозрювати, що Джад якось пов’язаний з мікмаками — хоча й був зовсім на них не схожим. Він виглядав так, наче його предки були стовідсотковими англосаксами.

— Та від Стенні Б., — здивовано відповів Джад.

— Він просто вам розповів?

— Ні, — заперечив Джад. — Се не те місце, про яке просто розповідають. Я поховав там свого пса Спота, як мав десять років. Він ганяв кроленята, вскочив у якийсь жмуткавий іржавий дріт. Він вранивси, рани си загноїли, і він вмер.

Щось тут було не так. Щось не збігалося з тим, про що Джад розповідав раніше, та Луїс був надто втомленим, аби займатися вишукуванням невідповідностей. Дід більше нічого не сказав. Лише дивився на Луїса своїми загадковими очима.

— Добраніч, Джаде, — побажав Луїс.

— Добраніч.

Старий перейшов через дорогу, тримаючи кайло та лопату.

— Дякую! — гукнув до нього Луїс.

Та Джад не озирався. Лишень підняв руку на знак того, що почув сказане.

Коли Луїс зайшов у будинок, раптом задзвонив телефон.

Луїс біг, долаючи біль у спині та ногах, який усе дужчав. Та поки він таки дістався до теплої кухні, дзвінок пролунав уже шість чи сім разів. І припинився, щойно Луїс доторкнувся до слухавки. Він все ж таки підняв її і сказав «Алло», та у відповідь почув тільки тишу.

«Мабуть, то була Рейчел, — подумав він. — Я передзвоню їй».

Раптом йому здалося, що набирати номер — то надто багато мороки. А ще ж доведеться робити реверанси її матінці або — ще гірше! — її обліпленому чековими книжками батечку: і тільки потім йому дадуть поговорити з Рейчел… А потім буде Еллі. Звісно ж, вона ще не лягла спати: годинник у Чикаго показує на годину менше. І Еллі обов’язково поцікавиться, як поживає Черч.

Просто чудово. Його збила вантажівка «Орінко». Я чомусь певен, що то справді була саме вантажівка «Орінко». Якби це була якась інша хрінь на колесах, то це було б менш драматично, якщо ти розумієш, про що я. Не розумієш? Байдуже. Вантажівка вбила його, але не розчавила. Тож ми з Джадом зарили його на старому кладовищі мікмаків — це такий собі придаток до «Кладовишча домажніх тварин». Неймовірна прогулянка, весела. Ми з тобою сходимо якось туди й покладемо квіти до його надгробка — чи то пак кургану. Взимку дорога туди просто чудова: сипучі піски замерзають, а всілякі ведмеді, які шастають околицями, впадають у сплячку.

Він повісив слухавку, підійшов до раковини і наповнив її гарячою водою. Зняв з себе футболку й умився. Хоч надворі була холоднеча, він спітнів, як кабан. Та й тхнуло від нього, як від того самого кабана.

У холодильнику знайшлися рештки м’ясного рулету. Він покраяв його на тоненькі скибки і поклав на хліб компанії «Ромен Міл». Додав кілька кружалець бермудської цибулі. З хвильку помилувався своїм кулінарним витвором, а потім полив його кетчупом і прикрив ще одним шматочком хліба.

Якби Рейчел та Еллі були тут, вони б одразу закрутили носами, абсолютно однаково виражаючи незадоволення чи відразу.

«Ви багато чого пропускаєте, леді, — задоволено подумав Луїс і взявся наминати свій сандвіч. Смачнючий. — Конфуцій колись казав, що той, хто пахне як свиня, їсть як вовк». Луїс посміхнувся. Запив сандвіч кількома великими ковтками молока прямо з пакета — ще одна звичка, яка дуже злила Рейчел, — і піднявся нагору, навіть не почистивши зуби. Весь біль у м’язах звівся до ниття, яке, правду кажучи, було стерпним.

Луїс глянув на годинник, який лежав усе там же, де він його поклав. Десять хвилин по дев’ятій. Це було просто неймовірно.

Луїс вимкнув світло, влігся на своєму боці ліжка і заснув.

Прокинувся він десь о третій ранку, пошкандибав у ванну. Приступив