Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

За кращих, ніж вони будуть пізніше, умов життя табірне керівництво також ставилося до в’язнів з більшою людяністю. У той час межа між вільнонайманим добровольцем і в’язнем не була чіткою. Ці дві групи нормально між собою спілкувалися; в’язням іноді дозволялося залишати бараки і жити у «вільних» селищах, їх могли підвищувати — можна було стати охоронцем чи геологом або інженером[340]. Марії Йоффе, висланій на Колиму в середині 1930-х років, було дозволено мати книжки і папір; вона згадує, що більшості висланих сімей дозволялося жити разом[341].

У той час в’язням також дозволялося — до певної міри — брати участь у політичному житті. Як і Біломорський канал, Колима породжувала своїх ударників і стахановців. Один в’язень став навіть «інструктором зі стахановських методів праці» Дальстрою, а в’язні, що добре працювали, отримували значки «Колимський ударник»[342].

Як і в Ухтпечлагу, інфраструктура на Колимі дуже швидко ускладнювалася. У 1930-ті роки в’язні збудували не лише шахти, а й доки і хвилерізи у магаданському порту, а також єдину в краї велику дорогу, Колимську трасу, що веде з Магадана на північ. Більшість лагпунктів Сєввостлагу знаходилися вздовж цієї дороги; часто їх називали за відстанню від Магадана (наприклад, «Табір 47-й кілометр»). В’язні також побудували і саме місто Магадан, яке 1936 року мало 15 тисяч мешканців і далі продовжувало зростати. Повернувшись до міста 1947 року, відбувши кілька років у віддаленіших таборах, Євгенія Гінзбург «ледь не зомліла від здивування і захоплення» швидкістю зростання Магадана: «Лише за кілька тижнів я помітила, що великі будинки можна порахувати по пальцях. Але в той час це справді було для мене великим містом»[343].

Насправді Гінзбург була однією з небагатьох, хто звернув увагу на цей цікавий парадокс. Дивно, але правда: на Колимі, як і в Комі, ГУЛАГ повільно ніс цивілізацію — якщо це можна так назвати — до віддалених пусток. Там, де раніше були самі лише ліси, будувалися дороги; на болотах з’являлися будинки. Корінні народи відсувалися, щоб звільнити простір для міст, заводів і залізниць. Через багато років одна жінка, дочка табірного кухаря з віддаленого поселення Локчимлагу, одного з лісових таборів Комі, згадувала у розмові зі мною, яким було життя, коли табори ще діяли: «О-ох, овочів був цілий склад, на полі повно гарбузів, а не така гола пустка, як тепер». Вона з відразою махнула рукою в напрямку маленького села, яке стоїть тепер на місці колишніх табірних штрафних ізоляторів: «І тут було справжнє електричне освітлення, а начальники на своїх великих машинах майже кожного дня приїжджали і від’їжджали…»

Гінзбург більш яскраво пише про те саме враження:

«Незбагненне людське серце! Адже я всією душею проклинаю того, кому спало на думку будувати місто у цій вічній мерзлоті, прогріваючи її кров’ю, потом і сльозами невинних людей. І в той самий час я явно відчуваю якусь безглузду гордість… Як він виріс, яким красивим став за сім років моєї відсутності, наш Магадан! Просто не впізнати. Я милуюся кожним ліхтарем, кожним шматком асфальту і навіть афішею, що сповіщає про постановку у Будинку культури спекгаклю — оперети «Принцеса доларів». Напевно, тому що нам дорогий кожний шматок нашого життя, навіть найгіркіший»[344].

На 1934 рік розширення ГУЛАГу на Колимі, у Комі, в Сибіру, в Казахстані та інших районах Радянського Союзу відбувалося за зразком Соловецького табору. На тому першому етапі недбалість, хаос і неорганізованість спричинилися до численних смертей. Навіть без відвертого садизму немислима жорстокість охорони, яка ставилася до в’язнів, як до худоби, призводила до величезних страждань.

Водночас із плином часу система, здавалося, починає з коливаннями внормовуватися. Досягши свого піку 1933 року, знизився рівень смертності — голод відступив, поліпшилася організація в таборах. За офіційною статистикою, рівень смертності становив близько 4%[345]. Ухтпечлаг добував нафту, Колима — золото, табори в Архангельській області валили ліс. У Сибіру будувалися дороги. Помилок і нещасть було більш ніж досить, але так само було і всюди в СРСР. Темпи індустріалізації, брак планування і нестача добре підготовлених фахівців робили нещасні випадки і надмірні витрати неминучими, про що, звичайно ж, знали начальники великих будов і підприємств.

Незважаючи на невдачі, ОГПУ швидко перетворювалося на один із найпотужніших економічних суб’єктів у країні. 1934 року Дмитлаг, табір, що будував канал Москва-Волга, мав у своєму розпорядженні майже 200 тисяч в’язнів — більше, ніж було задіяно на будівництві Біломорського каналу[346]. Виріс також і Сиблаг — 63 тисячі в’язнів, а Дальлаг за чотири роки від дня свого заснування збільшив кількість в’язнів більш як утричі — 1934 року їх там було 50 тисяч. По всьому Радянському Союзу створювалися нові табори: Сазлаг в Узбекистані — його в’язні працювали в колгоспах; Свірлаг біля Ленінграда — там в’язні валили ліс і виготовляли вироби з дерева для міста; Карлаг у Казахстані, де були в’язні-колгоспники, робітники і навіть рибалки[347].

І також саме 1934 року ОГПУ було вкотре реорганізовано і перейменовано, почасти — відповідно до його нового статусу і відповідальності. Того року таємна поліція офіційно стала Народним комісаріатом внутрішніх справ і отримала новий широковідомий акронім — НКВД [народный комиссариат внутренних дел]. Під цим новим іменем НКВД тепер контролювало понад мільйон в’язнів[348]. Але порівняний спокій тривав недовго. Несподівано система опинилася на краю повного перевороту, революції, яка однаково нищитиме і господарів, і рабів.

Розділ 6

ВЕЛИКИЙ ТЕРОР І ЙОГО НАСЛІДКИ

Это было, когда улыбался

Только мертвый, спокойствию рад.

И ненужным привеском болтался

Возле тюрем своих Ленинград.

И когда, обезумев от муки,

Шли уже осужденных полки,

И короткую песню разлуки

Паровозные пели гудки.

Звезды смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами

И под шинами черных марусь.

Анна Ахматова. Реквием 1935–1940.[349]

Кажучи об’єктивно, роки 1937 і 1938 — пам’ятні як роки Великого терору — не були найсмертоноснішими в історії таборів. Не були вони й часом, коли система досягла найбільших розмірів: кількість в’язнів у