Читати книгу - "Чорна стріла"

— Не треба хвилюватися, мілорде, — сказав Дік. — Я молю всіх святих зцілити ваші рани й допомогти вам щасливо вибратися на берег.

— Що? — перепитав лорд. — Молити святих, щоб щасливо вибратися на берег? Хіба ви не впевнені в тому, що ми доберемося туди щасливо?

— Корабель ледве повзе, море похмуре й бурхливе, — відповів хлопець. — Від людини, яка стоїть за рулем, я довідався, що ми тільки чудом зможемо добратися до берега живими.

— Он як! — стурбовано вигукнув барон. — Значить, ось в яких жахливих муках моїй душі доведеться розлучатися з тілом! Сер, моліть Бога, щоб він дарував вам життя, сповнене труднощів, тоді вам легше буде вмирати; моє життя було радісним і щасливим, я не знав горя, і зараз мені доводиться помирати в муках і стражданнях! Однак перед смертю, поки ще є час, я повинен виконати свій останній обов'язок перед Богом. Чи немає у нас на кораблі священика?

— Немає, — відповів Дік.

— Що ж, тоді займемось моїми мирськими справами, — продовжував лорд Фоксхем. — Сподіваюсь, що після моєї смерті ви будете мені вірним другом, бо ви були чесним і відважним супротивником. Я вмираю в тяжку годину для мене, для Англії і для всіх тих, хто йшов за мною й вірив мені. Моїми воїнами командує Хемлі, — той самий, що був вашим суперником; ми домовились зібратись в довгому залі Холівуда; ось цей перстень з моєї руки буде служити доказом того, що ви справді виконуєте мої доручення. Крім цього, я напишу Хемлі декілька слів і попрошу його уступити вам дівчину. Але я не знаю, чи ви захочете виконати мою останню волю.

— А який наказ, мілорде, ви хочете мені дати? — спитав Дік.

— Наказ?.. — повторив барон і нерішуче поглянув на Діка. — Скажіть, ви прихильник Ланкастера чи Йорка? — запитав він нарешті.

— Мені соромно признатися, — відповів Дік, — та я й сам цього не знаю. Я виступаю разом з Еллісом Дакуортом, а він, здається, прихильник Йорка. Отже, виходить, я теж за Йорка.

— Чудово, — сказав мілорд. — Це дуже добре. Бо коли б ви сказали, що ви прихильник Ланкастера, не знаю, що б я робив. А оскільки ви виступаєте за Йорка, вислухайте мене. Я приїхав у Шорбі,— щоб стежити за лордами, які тут зібралися, поки мій благородний молодий повелитель Річард Глостерський[З7] збирає сили, щоб напасти на них і розбити. Я добув деякі відомості про чисельність ворожих сил, про те, яка в них охорона, про розташування їх військ; і ці відомості я повинен передати моєму молодому повелителю у неділю за годину до полудня, біля хреста святої Нареченої, що стоїть під лісом. Я, очевидно, не зможу бути на цьому побаченні, а тому і звертаюсь до вас з проханням зробити мені послугу. Підіть туди замість мене. І хай ні радість, ні біль, ні буря, ні рана, ні чума не перешкодять вам бути на призначеному місці в умовлений час, бо від цього побачення залежить доля Англії.

— Даю вам урочисту обіцянку виконати вашу волю, — сказав Дік. — Я зроблю все, що буде в моїх силах.

— Я дуже радий цьому, — промовив поранений. — Мілорд герцог дасть вам нові накази, і, якщо ви виконаєте їх охоче й розумно, ваше майбутнє забезпечене. Посуньте трохи ближче до мене лампадку, я хочу написати листа.

Він написав одного листа, адресуючи його «Шановному моєму родичеві серові Джону Хемлі», а потім написав ще одного листа, не вказуючи адресата.

— Це лист для герцога, — сказав він. — Пароль «Англія й Едуард», а відклик — «Англія і Йорк».

— А як же з Джоанною, мілорде? — запитав Дік.

— Що ж, здобувайте її самі, як зумієте, — відповів барон. — Я написав в обох цих листах, що хочу віддати її за вас, але здобувати її вам доведеться самому, хлопче. Я, як бачите, намагався здобути її і поплатився за це своїм життям. Більшого не могла б зробити жодна людина.

За час цієї розмови поранений дуже ослаб, і Дік, заховавши на грудях дорогоцінні листи, підбадьорив його і вийшов з каюти.

Починався світанок, холодний і похмурий. Йшов густий сніг. Недалеко з надвітряного боку «Доброї Надії» тягся берег з скелястими мисами і піщаними бухтами; а вдалині на тлі неба здіймалися лісисті вершини Танстольських горбів. Вітер трохи ущух; море теж злегка заспокоїлось; але корабель сидів глибоко у воді і ледве підіймався на хвилях.

Лоулес все ще стояв за кермом. В цей час майже всі люди, що були на кораблі, виповзли на палубу. Вони пильно розглядали непривітний берег. Обличчя в усіх були бліді.

— Ми доберемося до берега? — запитав Дік.

— Обов'язково, — сказав Лоулес. — Якщо раніше не підемо на дно.

Якраз в цю мить корабель з такими труднощами виповз на хвилю і вода в трюмі заклекотала так голосно, що Дік мимоволі схопив рульового за рукав.

— Клянусь Богом! — вигукнув він, коли ніс «Доброї Надії» виринув з морської піни. — Я вже думав, що ми тонемо, серце моє замалим не розірвалося.

На шкафуті Гріншів, Хокслі зібрали людей з обох загонів і розбирали палубу, щоб побудувати з її дощок пліт. Дік приєднався до них, з головою поринувши в роботу, щоб хоч на хвилину забути про небезпечне становище. Але навіть за роботою, з кожною хвилею, що обрушувалась на нещасне судно, кожною разу, як судно накренялось і провалювалось кудись в морську глибінь, серце мимоволі починало стискуватись від жаху від думки про близькість смерті.

Раптом, відірвавшись від роботи, він побачив, що вони знаходяться біля якогось мису; напівзруйнована морем скеля, навколо якої клекотіли білою піною великі хвилі, майже нависла над палубою. А за скелею, на вершині піщаної дюни височів будинок.

Всередині бухти море було ще більш бурхливе. Хвилі підняли «Добру Надію» на свої пінисті плечі, понесли її, зовсім не слухаючись рульового, в якусь мить з силою викинули на піщану мілину і, здіймаючись до половини щогли, почали кидати її з боку в бік.

Раптом налетів величезний вал, знову підняв її і відніс ще далі, і, нарешті, третій вал переніс її через найбільш небезпечні буруни і опустив на мілину коло берега.

— Ну, хлопці, — крикнув Лоулес, — святі врятували нас. Починається відплив. Давайте сядемо в коло і вип'ємо по келиху вина, а через півгодини ми зможемо безпечно добратися до берега.

Відіткнули бочку; потерпілі корабельну аварію розсілись, заховавшись, хто як зміг, від снігу і бризок, і пустили за колом келих; вино зігріло їх і підбадьорило.

Дік тим часом вернувся до лорда Фоксхема, який ще нічого не знав і лежав,