Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Таємниця Кутузовського проспекту 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

277
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця Кутузовського проспекту" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 90
Перейти на сторінку:
що з цим сильце ставити ні до чого: різкий, реагував на кожне слово, він не прийняв би гри, розмовляти треба відверто.

— Я готовий відповісти, якщо зможу…

— Кого з товаришів по службі вашого батька ви пам’ятаєте?

— Я мушу бути впевнений, що мої відповіді не обернуться якоюсь викривальною статтею, де буде паплюжитись ім’я батька…

— Даю слово.

— Я не виправдовую його, аж ніяк не виправдовую, але в мене дорослі діти, самі розумієте…

— Розумію. Тому запевняю ще раз.

— Я вам вірю… Щоб ви краще збагнули, в яких умовах я виховувався, розповім один епізод… У дев’ятому класі один мій друг шепнув, що, виявляється, разом з Леніним у курені під Розливом ховався й Зінов’єв… А Сталін туди приїжджав тому, що найближчі ленінські соратники — Троцький, Каменєв і Луначарський — сиділи в тюрмі у Керенського, в Хрестах… Я взяв і спитав батька — чи це правда? Він відповів не зразу, походив по кімнаті, потім поцікавився, хто розповів мені про це; я сказав, він кивнув, витяг з холодильника пляшку, випив, закусив квашеною капустою й після цього сказав: «Як же ти, Револю, дозволяєш усяким мерзотникам безкарно зводити наклеп на Ілліча?» А через місяць батьків мого шкільного друга заарештували, а його самого вислали за Полярне коло… Він тільки через дев’ять років повернувся, коли мого батька посадили, зустрів мене біля під’їзду й плюнув в обличчя… Битися не міг — без руки, на лісоповалі по плече відбатували… Від нього я це витерпів — по заслузі дістав… А тоді, коли біда з нцм сталась, я батька спитав: «За що ж Льоньку вислали?! Невже ти допоміг?!» Він зняв ремінь і мене до крові відшмагав… Не по сідниці бив — по обличчю, по шиї… Пряжкою, з розмаху, і сховатися нікуди було, скрізь діставав… А вночі прийшов до мене — я в їдальні спав, на дивані, — сів у ноги й заявив: «Синочку, любий, прости заради Господа Бога, в мене серце крається за тебе кожну мить, боюся, знаєш, скільки в мене ворогів, уяви лише, скільки нелюдів радітиме, коли тебе в камеру запроторять?! Нікому вірити не можна, синочку! Любенький мій, зрозумій це на віки вічні! Ні-ко-му! Кожен у нас зрадник, кожен!» Знаєте, як він плакав тієї ночі? Мати його заспокоювала, я скавчав, як щеня, а він сидів і ридав, а потім устав, узяв стілець, почав у всі щілинки заглядати, а сам себе по голові кулаками гатив — боявся, що записали нас: нещасна людина, так йому страшно було жити на землі, так самотньо… Я пригадую, одного разу до нас його вчитель зайшов, Ройтман, дядя Мотя, теж полковник, його звільнили з органів у сорок дев’ятому, тоді всіх євреїв виганяли, а потім саджали під гребінку… Ніколи не забуду, як батько сховався за шафу, а матері шептав: «Скажи, що мене немає дома, не можу я з ним розмовляти!» А той чув усе, стояв, посміювався, а потім крикнув: «Тебе зразу після мене візьмуть, дурень! Краще поговорив би та рапорт написав…» І — пішов… Батько вийшов з-за шафи, плюнув під ноги і кинувся його наздоганяти, але не зміг… Ну, запитуйте, часу в мене обмаль, на госпрозрахунок сіли, треба крутитися, тільки так і можна» з нашої тмутараканячої сплячки виповзти, якщо не задушать країну квасні недоробки…

— Однаково мислимо, — кивнув Костенко. — Кого з батькових товаришів по службі пригадуєте?

— Усі на один кшталт… Хоча одного пригадую… Дядя Женя Сорокін… Цей, мабуть, був серед них найсимпатичніший…

— У чому це виражалося?

Лібачов здивувався:

— Не розумію.

— Ну, «симпатичність» його…

— Він був привітний, без подарунка не приходив, умів слухати… Коли дядя мій — він був фізик — починав говорити про проблеми науки, слухав уважно, решта ж як барани дивилися… Одчайдушний був — це хлопчикам і жінкам подобається: раз стойку на підвіконні зробив, а ми ж на шостому поверсі жили…

— Він у вас з дружиною бував?

— Так… З Кірою… Красуня була, по-англійськи чудово розмовляла…

— Кіра?

— Так… Вона приходила до нас років десять тому — батько вже не піднімався… Також померла… Здається, вони разом працювали…

— Коли батько повернувся, ви з ним про його справи розмовляли?

— Намагався… Але це кінчалося сварками… Він захищав не Сталіна і не Рюміна, він себе захищав, своє життя… Як собі признатися, що кращі роки віддав дияволові?

— Ви знаєте, що він вів справу Вознесенського?

— Здогадувався… Він цієї теми уникав…

— І справу Федорової…

— Про це обмовився… Сказав, що жалів її, але американець, з яким вона була зв’язана, ще в двадцятому році був у Росії, шпигун, працював при штабі Колчака, дружив з адміралом… А її, казав він, Сталін спочатку опікав, хотів знову запросити на дачу… Прямо з камери…

— «Знову»? Вона бувала в нього на дачі й раніше?

— Мабуть, так… Я добре пам’ятаю батькове слово — «знову»… Я, до речі, це припускаю… Сталін зовсім не був монахом… Але, на відміну від Берії, він не був хамом, він, мені здається, хотів любові… І коли жінка поривалася до нього, починався високий зв’язок, не брутальний… Такий зв’язок тримають у таємниці — і мужчина й жінка… ї потім —¦ це мені батько відкрив, — в охороні Берії були сталінські інформатори, тому перелік жінок, яких до нього приводили, лишився в архівах… А сталінського архіву не було, все знищувалося на пні… Відчувався досвід його співробітництва з охранкою…

— Вважаєте, ця версія небезпідставна?

— Певен цього… Інша справа: чи вступив він у цей зв’язок з санкції партії? Чи продав душу дияволу…

— Вас не зачепило, коли батька посадили?

Лібачов посміхнувся:

— Ще й як! У нас завжди б’ють по родичах, інститут заложників, вищий прояв людської злості… Довелося поїхати з дому, працював у тайзі, в Сибіру поступив до інституту, приховав, звичайно, що батька засудили, а коли все відкрилось, я вже дисертацію захистив, за рік упорався, у нас, на моє щастя, бюрократія повільна, гниє, а не діє… Я ще нічого, а як нещасному сину Берії? Чудовий інженер, дуже чесна людина, а живе під чужим прізвищем… А чим він винний? Чи син Ягоди? А того взагалі розстріляли, коли й тринадцяти ще не було… У нас син відповідав, відповідає й відповідатиме за батька — у цьому вся наша вікова жорстокість і дрібне неблагородство… Я пригадую, як батько, хворий уже, його рак з’їдав, телевізор дивився, особливо коли артисти різні виступали, поети… Посміювався презирливо, нігті гриз: «Дружочки мої! Ач, як соловейками розливаються…» Та ось іще що, — обличчя Лібачова стало лагідним, усмішка

1 ... 37 38 39 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Таємниця Кутузовського проспекту» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Кутузовського проспекту"