Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

навіть удалося б пробратися на якийсь пароплав, заховатися й вийти на світло аж посеред океану. Потім він одробив би дорогу будь-куди… до Австралії, Китаю чи Південної Америки… і працював би так, що капітан не захотів би з ним розставатися, сказав би: «Ото Скала, ти молодець і добрий матрос, і поки я господар цього пароплава, ти матимеш у мене роботу. Тільки на берег не сходь, Ото, бо тебе заберуть і відішлють етапом додому, а це був би сором і жаль». І він, Ота, відповів би: «Не турбуйтесь, я на берег не ступну, навіть якби там росли пальми аж до неба й на кожній висіло б по десять кінозірок. Я ситий берегом по саму зав'язку, капітане, я там уже дечого скуштував і тепер радію, що маю роботу, койку і спокій». А за рік-два у нього завелися б гроші, бо він одкладав би всю платню, і десь у Європі зійшов би на берег і сказав: «Тепер можете відіслати мене додому, я маю чим заплатити за дорогу, і ще дещо залишиться. Вдома мені дадуть нові документи, коли я все поясню. Адже я нічого поганого не вчинив. Нічогісінько! Хіба що зацідив у пику одному поліцейському, але там, у Африці, це дозволяється. Я повірив типові із штучними зубами, та тепер не віритиму, бо людям не можна вірити, хоч це не передбачено ніякими законами…»

Ота спіймав себе на тому, що думки його сягають надто далеко, що, по суті, то вже не думки, а мрії, і примусив себе думати про цей порт, де, зрештою, знайшов би роботу, якби був кольоровий. Якби він був араб, схожий на Ісмаїла, чи на Юсуфа, або на того негідника Ганеша. Його напевне прийняли б, кинули б йому на плечі мішок з вугіллям або чимось іншим — і гайда! У марокканців, мабуть, немає-ніяких документів; у них є тільки імена, які важко запам'ятати, і обличчя, що здаються однаковими, і немає ніяких паспортів з фотографіями. Вони — мов птахи, тільки що мусять тяжко працювати. Тяжко працювати! Та це нестрашно. Коли у тебе дужі руки й бодай на три чверті наповнений шлунок, ти можеш працювати, витримаєш. Життя без праці схоже на таке собі животіння. «Ні, я цього не витримав би… Ні, це неможливо…»

Ота здригнувся. Глянув на свої руки. Вони були брудні, та й сам він був у бруді, певно, наскрізь просяк смородом того сарая з пацюками. Бррр!

Він побіг до моря й недалеко від порту викупався. Потім виправ сорочку, полотняні штани й піджак і став чекати, поки все це висохне на гарячому сонці. А потім натяг штани й виправ труси. Розгорнув згорток, що йому разом з двома франками сунула в кишеню Віветта. З'їв шматок хліба з печеною рибою, дві фіги й відчув себе значно краще. Навіть дорікнув собі, що, мабуть, надто швидко відмовився від наміру ще раз обійти місто й пошукати роботи в найглухіших вуличках, у найменших майстернях, може, навіть у тих, що не викликають до себе довіри…

Ота рвучко підвівся. Зрештою, йому не лишалося нічого іншого, як знайти якусь роботу або повернутися До Віветти й Мусси.

А чи найнятися в Легіон — там теж не вимагають документів. Це було б жахливо, він уже чув про Легіон різні страхіття, — і, мабуть, це правда, бо не було б стільки дезертирів, — проте виходу нема: якщо вертатися в медіну, то радше в Легіон!

Біля самого порту він глянув у дзеркало, що висіло коло дверей перукарні. Насилу впізнав себе в цьому змарнілому, пом'ятому волоцюзі, зарослому, мов каторжник. Хвилину пильно придивлявся. «О боже, що Віветта в мені знайшла?.. Я годжуся хіба для Легіону, більш ні для чого…»

Ота нахилив обличчя до самісінького дзеркала й подивився зблизька собі в очі. «То що ж ми, Отику, придумаємо? Купимо за два франки сигарет або чарку чогось міцного? Чи, може, підемо поголимось і що раз пошукаємо щастя, хоч це, звичайно, марні зусилля. Панитися було б куди приємніше…

Та ні, ні! Це було б мерзенне боягузтво! Поголимося, Отику, й спробуємо щастя у Ляфоржа: «Послухайте, мосьє, я хоч і не маю при собі документів, але міг би вам стати у великій пригоді, бо я — майстер по холодильниках. А якщо не вірите, то біжіть до готелю «Страсбург» і подивіться, як я там чудово полагодив…»

На плече йому лягла важка рука, і Ота здригнувся. Поки він повертав голову, в ній майнули дві думки-блискавки: «Мене спіймано, і мені це зовсім байдуже».

Він обернувся. Позаду стояв не поліцейський, а Каміль, боксер із «Менари», з яким він випивав на гроші Монді Перрейри. Каміль Верхарт, чемпіон Фландрії.

— Ха! — вигукнув Ота, мало не шкодуючи в душі, що це не жандарм і що доля сама пе вирішила все за нього. — Де ти тут узявся?

Каміль знизав плечима, але не відповів. Від нього тхнуло, як із ящика з туалетним милом.

— Хай йому чорт! — потягнувши носом, вигукнув Ота. — Ти що, викупався в парфумах?

— До там, — сказав Каміль. — Я тільки попросив, щоб мене трохи прикрасили.

— Тобі це й досі не набридло?

— А хто сказав, що мені це не набридло? — буркнув Каміль і пильно подивився на Оту. — Ти нічого не помітив?

— Ні. А що я мав помітити?

Каміль нахилився до Отиного обличчя.

— І тепер теж?

— Так, і тепер теж.

— Тоді все гаразд, — полегшено зітхнув Каміль, — Я попросив, щоб мені трохи підфарбували волосся.

— Волосся? — здивовано перепитав Ота. — А навіщо?

— О боже, — зітхнув Каміль. — Скажи, ти бачив коли-небудь сивого боксера?

Ота закліпав, очима. Тепер він і справді побачив червонясте волосся над Камілевими вухами, власне, над тим, що в нього лишилося від вух.

— Еге, — сказав він. — Тепер бачу. — І одразу ж дорікнув собі: Каміль занепокоївся, став перед дзеркалом, почав нервово оглядати себе з усіх боків.

— Клятий перукар, — бурчав він, — це він мене так спотворив. Та воно й не дивно, тут не вміють фарбувати, як у Франції. Але скажи, ти бачив коли-небудь…

— Не бачив, — урвав його Ота. — І тепер теж майже нічого не бачу. Повір, не так уже й погано. А при штучному світлі зовсім непомітно.

— Для мене важливе не штучне світло, для мене важливий Монді! Тільки помітить це — одразу ж вижене або наполовину зріже премію.

— Що робить Монді?

— А що він іще може робити? Капості, більш нічого. А ти як? — Здавалося, Каміль тільки тепер помітив Оту й зморщив позшивані брови. —