Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 119
Перейти на сторінку:
шкода відпускати нас. Він говорив усе це, плутаючись і збиваючись, мовби міркуючи вголос, і голос його іноді тремтів, але. видно було, що слова його йдуть від душі. І найбільше мені запам’яталися слова: «Ви — перші сходи революції!» Було в цих словах щось неповторно прекрасне… Я неначе побачив широке — куди око сягає — зелене поле пшениці, засіяне ранньої весни руками великої людини. Уже пронеслися над ним перші весняні грози, вже колоситься пшениця на струнких соковитих стеблинках, і тягнуться колоски все вище і вище, до гарячого сонця в осяйному блакитному небі.

Збори закінчилися швидко.

Полевой порадував нас звісткою про одержання путівок.

Залишалась остання загадка: хто ж куди поїде?

Схвильовані цією думкою, ми знову пішли бродити по рідному місту, востаннє торкаючись підошвами його бруківок і вже чуючи паровозний гудок поїзда, якому судилося довезти нас звідси…

У новому місті

Ми вийшли на вокзальний майдан, і в ту ж хвилину сильний порив вітру зірвав солом’яний кашкет з голови візника, який чекав із своєю лінійкою пасажирів біля вокзалу. Наче легенький сосновий обручик, кашкет, підстрибуючи, покотився через майдан.

Загорілий, кремезний візник миттю зіскочив з передка І кинувся навздогін.

— Тю! Тю! Держи, Володько! На Кобазову гору занесе! — кричали, сміючись, інші візники.

Гнаний вітром, кашкет котився зигзагами, і, уже наздоганяючи його, Володька став присідати, широко розставляючи ноги — так, наче курку ловив.

Незважаючи на те, що був кінець травня, тут було на подив похмуро і прохолодно. Вологий морський вітер здіймав брижі в калюжах, що блищали на майдані. Низенькі, з побіленими стовбурами акації гнулися од вітру, а по небу низько-низько, мало не чіпляючись за вокзальний дах, пливли хмари — похмурі, чорні, набухлі дощем.

Пригадалося дуже виразно в ці хвилини першого знайомства з новим містом залишене нами десь далеко позаду, на краю країни, наше рідне прикордонне містечко: смолисте, поросле зеленню, залите сонцем, овіюване карпатськими вітрами. Пригадались останні збори, станційний перон, мітинг на станції і напутні слова нашого комсомольського секретаря Микити Коломійця: «Перед вами розгортається широка далина світлого майбутнього. Будьте і надалі, на цих нових шляхах життя, вірними помічниками партії!»

Слова Микити обірвав голосистий паровозний гудок. Усі фабзавучники висунулися з вікон вагонів і, протискуючись між іншими пасажирами, заспівали улюблену пісню:

Коли ми вийдем на кордон,

Нехай тремтять пани:

Ми — ЧОП!

Всесвітній Жовтень

Прийде, прийде!..

Яке прозоре було весняне небо в ті хвилини, коли пропливли перед нами знайомі будівлі вокзалу, як сонячно все було навколо!.. І от тобі — нас зразу кинуло в глибоку осінь. І це ще південь називається!

… Обтрушуючи з денця кашкета крапельки води і підбігши до нас, візник Володька крикнув:

— Ну що, молодці, поїхали? Карета графа Бенгальського до ваших послуг! — Він ударив долонею по лакованих поручнях лінійки.

Домовленості щодо візника в поїзді не було. Ми переглядалися.

Наш скарбник Маремуха, збентежено сопучи, тримав руку в тій кишені штанів, де в нього зберігалися громадські гроші. Бобир готовий був їхати не роздумуючи і з приємністю поглядав на лінійку. Таких лінійок у нашому місті не було — лише, старомодні фаетони.

— Тиктор стояв осторонь, біля стіни, тримаючи в руці важку скриньку. Примруживши очі, він розглядав майдан, що лежав перед ним, удаючи, що пропозиція візника його не стосується.

Маремуха несміливо запитав мене:

— То що ж, Василю, поїдемо?

— А може, пішки пройдемося? — сказав я.

— Куди пішки? — обурився Бобир. — Далеко!

— Давай поїдемо, — погодився я. — Але цікаво, скільки він візьме. Спитай-но, Маремуха.

— Яка такса? — запитав Петро.

— Божеська! — буркнув візник і, вибігаючи на ганок, взяв у Петра його корзину з чайником із білої жерсті. — Сідайте, сідайте, голубчики! Не скривджу! Це все ваше хазяйство? — І він показав на решту речей.

— Ні, чекайте, ми так не поїдемо! — зупинив я візника. — Скажіть, скільки, а потім сядемо. — І одразу ж подумав: «Знаємо ми ці штучки! Тепер ласкавий, обіцяє не скривдити, а там заправить — держись!»

— Вас четверо? — запитав, оглядаючись, візник. — Куди їхати: до курорту чи на Кобазову гору?

— До центру, — сказав я твердо. — От, за чотирьох скільки?

— Мене не враховуйте, я не поїду! — крикнув Тиктор.

— Чому? — спитав Маремуха.

— Візник — буржуйська розкіш. Спершу треба житло відшукати, а потім на візникові кататися, — відрубав Тиктор. І, помахуючи скринькою, він повільно зійшов по східцях на майдан.

— Зачекай, Яшко, так давай… — хотів було спинити Тиктора Маремуха, але я цикнув:

— Нехай іде… Починаються старі фокуси!

— Бідовий хлопець, — ображено сказав візник, похитуючи головою. — «Буржуйська розкіш» — ти диви! Та я буржуїв за мільйони не повезу. Я сам партизанську картку маю…

— Ну, так скільки до центру? — перебив я.

— Що ж, по полтинику з брата.

— Багато, — сказав я. — Поторгуйся, Петре!

— А скільки дасте? — злякався візник.

Петько бухнув:

— По двадцять копійок!

— Ну, гаразд, — згодився візник. — Поїдемо ради почину!

Першою він поклав на лінійку Петькову корзину з чайником і хотів було класти мій фанерний чемодан, але я запропонував хлопцям:

— А куди ж ми поїдемо з речами? Давайте краще залишимо речі на схов. І руки вільні в нас будуть.

— А не покрадуть? — спитав Маремуха.

— Дивак, хто ж покраде? Адже схов державний! — заспокоїв я нашого Скарбника.

Одну спільну квитанцію на речі ми вручили йому ж, і Петро, настраханий розповіддю про те, як мене обікрали в Харкові, з побоюванням, скоса позираючи на смуглявого візника, сховав цей дорогоцінний папірець у кишеню толстовки.

Ми посідали. Лінійка весело заторохтіла по бруку.

Обабіч бруківки тяглися викладені камінням канавки, залиті жовтою водою. Низенькі білі будиночки, криті то червоною, то сірою черепицею, стояли в глибині чистеньких двориків, посипаних піском і маленькими черепашками.

Де-не-де крізь жердини парканів видно було виноградники, молоді вишні, черешні, абрикоси; спалахували засаджені вогневою красолею і півоніями клумби.

Ми жадібно розглядали першу вулицю міста, в якому мали жити і працювати.

На одному з будинків на розі я прочитав табличку: «Проспект тринадцяти комунарів», і напис знову нагадав мені наше прикордонне місто, ЧОП і дороге слово «комунар».

— Давно дощить? — спитав у візника Петро.

— Як шторм почався. Вважай — третій день, — притримуючи гнідого, сказав Володя. — А вчора град випав. Здоровенний. Не град — картеч! Виноград молодий побило.

— А раніше жарко було?

— Африка! — відповів візник. — Я півдня з моря не вилазив — така спека стояла. Бачиш, загорів як.

Веселіше стало після цих слів візника. Значить, вітер і калюжі на вулицях — справа минуща, тимчасова, і в разі чого, якщо ми не знайдемо скоро

1 ... 37 38 39 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"