Читати книгу - "Таємниця підводного човна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І завмерли обоє.
Відчули потилицями: стоїть Капітан над ними й усміхається вже навіть не звичною для себе дивакуватою, а переможною посмішкою.
Обернулися, глянули — так воно і є. Стоїть сивий худий засмаглий бородань, схрестивши руки на грудях. Одну босу ногу поставив на люк свого човника, а другою притупує, не відриваючи п'яти від теплої пласкої поверхні. Пополуднє сонце грало в нього в очах, пускало хлопцям хитрі бісики.
— Що, не чекали? — широко усміхнувся Капітан. — Ось мені цікаво — ви там золото збиралися знайти, срібло чи діаманти?
— Ну… але точно не оце, — вичавив із себе Богдан, показуючи на те, чим виявилася набита майже по самі вінця, знайдена з такими пригодами й ризиками скринька.
— Справді, — промимрив Данило, котрий бачив і діжку, повну золота, і золоту булаву, й діамант Зміїна Голова. — Тут помилка, мабуть…
— Тобі, Богдане мій дорогий, прощаю, — великодушно махнув рукою Капітан. — А ось тобі, Даниле, сину вченого тата, зараховую незадовільну оцінку з величезним мінусом. Бо для твого батька, і не лише для нього, а й для цілої нашої країни, скарби — оце! Справжні скарби, розумієш?
Аж тепер до Данила Ланового почало поступово доходити. Навіть ляснув себе по лобі, щоб боляче собі зробити, щоб загуло — так соромно стало.
— Я бовдур! Телепні ми з тобою, Богдане!
— Чому це я телепень?! — наїжачився Майстренко. — Оця купа паперу в теках, якими забита скринька, оці кілька кілограмів макулатури — скарб? Чи може, — враз його осяяла, — там у кожній папці вказано місце, де затоплений корабель із золотом?
— Не хочу сваритися з тобою, Майстренко, — зітхнув Данило. — Дурнем теж не хочу називати. Бо ти не такий. Пригадай історію затоплення «Сома», мічмана Волоха, поему його героїчну, врешті-решт! Як там, пане Капітане, нагадайте, будь ласка що там моряки заповідали?
Наморщив чоло Капітан, шукаючи потрібні рядки, прочитав речитативом:
— Хай наша зброя лежить на дні,
хай чекає на глибині,
хай ми не впали в останнім бою,
але й не склали зброю свою,
не спустили свої прапори,
лишили їх на дні до пори,
лишили в човні, без туги й журби,
наші статки,
наші скарби.
Знаючи, що надійде час
і хтось згадає, врешті, про нас,
про хвилі дзвінкі й небеса голубі,
про те, що залишили ми по собі.
Перевів подих Капітан, запитав:
— Це ти хотів почути?
— Саме це, — кивнув Данило. — Останні рядки розмиті. І ми до останнього думали — там справді вказано перелік скарбів. Ну, як кажуть, матеріальних. Але я ось тут зараз подумав: звідки тоді, майже сто років тому, матроси та офіцери першого в українській історії військового морського флоту могли взяти скрині із золотом, сріблом і діамантами?..
— Правильно міркуєш, — поважно кивнув Капітан. — А тепер мене послухайте, я цю історію для вас закінчу. Коротко. Ви мусите знати бодай у загальних рисах, яку важливу річ ми знайшли. Тут, — він показав пальцем на складені в скрині папки, — архіви, реальні документи, закріплені дійсними на час укладання печатками.
— Цінні документи?
— Дуже, Даниле мій дорогий! їх складали, укладали й підписували особи, котрі на той момент мали всі повноваження. Йдеться у них про те, що Український флот на Чорному морі має щонайменше столітню історію, — промовив урочисто. — Кораблі, які не були потоплені за рішенням наших морських офіцерів, нахабно й криваво захопили червоні комуняки. Однак, хлопчики мої дорогі, можна захопити корабель і стратити команду, але не можна знищити флот, створений на законних підставах, законними рішеннями. Ви ж гляньте, що тут ще!
Нахилившись, Капітан обережно витягнув кілька тек. Очам відкрився старанно згорнутий, ніби вчора покладений, здається, зовсім не підвладний часові прапор.
— Знаєте, які правила на війнах? — запитав Капітан суворо. — Поки прапор цілий — військо живе! Тому воїни виносили з полів битв навіть шматки прапорів. А тут — маєте: цілий і неушкоджений, справжній військовий прапор Українського морського флоту! Ось чому адмірал Союзов полював за цими архівами! Знищити хотів і архіви, і прапор! Особливо — прапор!
Капітан так само обережно почав розгортати полотнище. Хлопці стали обабіч нього, затамувавши подих…
Їхнім очам відкрилося хоч і стлумлене часом, проте від того не менш горде знамено.
— Бачите, — пояснив Капітан, — наші не вигадували сто років тому жодних велосипедів. Узяли за основу Андріївський прапор і трохи його довершили: додали синьо-жовтих кольорів і тризуб — наш герб. Погодьтеся, що поряд із цим якором на полотнищі прапор має дуже симпатичний вигляд.
Не будучи великими знавцями морської символіки, Данило з Богданом просто мовчки кивнули.
А Капітан, так само обережно згорнувши стяг, підсумував:
— Ворогам дуже хочеться ділити нині те, що вже давно належало нам по закону. І то — навіть не військового часу. Закони приймала молода Українська Республіка. І їх ніхто не скасовував.
Ось чому для нас, для України, вони: Дорожчі за золото. Вибачте, хлопці, за, можливо, надмірно красиві слова. Чули ви, напевне, таке багато разів. Но всьому вірите. Але цьому — повірте…
Розділ 32
Останній, у якому попри те, що він короткий, багато говорять про вшанування героїв: від людей до птахів
Капітан замовк.
Зітхнув, ніби скинув з плечей дуже давній і дуже важкий тягар. Присів на поверхню свого човна, розвів руками.
— Ну, ось так.
— Що з… — Богдан запнувся, — зі скарбами цими робити?
— Спочатку передати в надійні руки. Ось хоча б Даниловому татові. Потім хай мудріші за нас люди далі розбираються. Чує моє серце, не рік це займе й не два. Без міжнародних скандалів не обійдеться. Експертизи різні, те, се, п'яте, десяте…
— А нам подяка, — не міг до кінця заспокоїтися Богдан.
— Може, подяка, щ погодився Данило — А може — й нічого. Тебе мало на руках носили? За золоту булаву, за Зміїну Голову? Слухай, хіба ми за цей час мало з тобою зробили? Так про нас книжку писати можна! Не одну, я так собі думаю! До речі, Бодю, тобі то вже точно гріх скаржитись! Скільки призів отримали ми за булаву козацького полковника Лиховія? А за унікальний діамант, захований сподвижниками Кармалюка?
— Можеш не соромити мене, — процідив Майстренко крізь зуби. Без тебе соромно.
— Правда соромно? — здивувався Данило.
— Поки не знаю, наскільки, — чесно признався Богдан. — Але зараз відчуття таке… Знаєш… Ну, пояснити не можу… Ось наче бабусю стареньку через дорогу перевів, сумку важку додому доніс. Вона тобі за це ні пари з уст, ні цукерки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця підводного човна», після закриття браузера.